Розділ 1

Легкий запах олійної фарби змішаний із нотками лаку й старовинного полотна, тонко заповнював просторий реставраційний кабінет художнього музею. Крізь великі вікна, що виходили у внутрішній двір пробивалося сонячне світло, яке лагідно падало на стоси полотен, які чекали на своє друге життя. Анна, схилившись над старовинною картиною, обережно проводила тонким пензлем по зістареному шару фарби, відновлюючи вицвілі від часу кольори. Поруч із нею працювали ще двоє реставраторів. Один із них, чоловік середніх років, який відполіровував поверхню іншої картини та час від часу протирав свої окуляри. Інша реставраторка, молода висока жінка, схилилася над мікроскопом та досліджувала структуру фарби. До кабінету зайшла Наталя — секретарка музею та підійшла до столу Анни.

— Анно, вас терміново викликає Іван Романович, — її голос звучав хоч і спокійно, але в очах промайнуло щось тривожне.

Анна підвела голову, відклала пензель. Від несподіванки вона трохи затримала подих, проте швидко опанувала себе:

— Дякую, зараз прийду, — відповіла витираючи руки серветкою, водночас розглядаючи свою незавершену роботу.

Дійшовши до кабінету директора Анна зупинилася перед масивними дубовими дверима. Щось підказувало їй, що цей виклик не буде звичайною розмовою про реставрацію, це щось набагато серйозніше. Переборюючи хвилювання вона зробила глибокий вдих і двічі постукала. Стук був чітким, але не надто гучним — Анна не любила різких звуків, та й знала, що Іван Романович не терпить, коли хтось вривається до його кабінету без стуку і тим більше без запрошення.

— Заходьте, — пролунав низький, трохи роздратований голос.

Анна відчинила двері й зайшла до кабінету. Кабінет директора був просторим, але позбавлений затишку. Уздовж стін тягнулися книжкові шафи заповнені теками, каталогами та сувенірними статуетками. А в кутку, на старовинному комоді, стояв бронзовий годинник із фігуркою Амура, що, здавалося, іронічно спостерігав за відвідувачами. Усе тут виглядало дорого, але без смаку. Навіть те саме велике шкіряне крісло та важкий письмовий стіл із темного дерева, на якому, окрім розкиданих паперів, стояла ще кришталева попільничка.

За столом сидів Іван Романович — чоловік років шістдесяти, з круглим обличчям і тонкими губами, що зрідка складалися в усмішку. Окуляри з товстими лінзами сповзли на перенісся, а пухкі пальці нервово постукували по столу. Його погляд зустрів Анну з неприхованою оцінкою. Він плавно кивнув на крісло для відвідувачів навпроти.

— Сідайте, Анно, — промовив Іван Романович, повільно поправляючи окуляри.

Анна мовчки опустилася в крісло, відчуваючи холодний погляд директора на собі. Вона добре знала його натуру — жадібний до грошей, вимогливий, з тих людей, які не терплять заперечень і завжди шукають, де можна отримати вигоду.

— Ви, мабуть, здогадуєтесь, чому я вас покликав? — запитав він, нахиляючись уперед і зчіплюючи пальці в замок.

Анна ледве помітно стиснула губи. Ні, вона не здогадувалась. Але, знаючи Івана Романовича, це точно буде щось неприємне. Дівчина схрестила ноги й поклала руки на коліна. Вона завжди трималася стримано, намагаючись зберігати спокій навіть у найнеприємніших розмовах. Її довге каштанового відтінку волосся, зібране в недбалий пучок, відкривало витончене, трохи втомлене обличчя, а у сіро-зелених очах жевріла глибока задумливість — така ж, як у старовинних портретів, які вона реставрувала. Її одяг, хоч і не вигадливий, але мав витончений смак: стримані кольори, простий крій та жодних зайвих деталей.

— Отже, — Іван Романович примружившись театрально відкашлявся, — сьогодні мені телефонував давній знайомий Віталій Леонідович, який працює та проживає багато років в Англії. Дуже впливова людина у вузьких колах, скажімо так.

Анна кивнула, але нічого не відповіла. Вона знала, що директор не чекає її коментаря, лише ефектної паузи, щоб нагнати вагомості своїм словам.

— Його роботодавець — лорд Джон Вітмор останній спадкоємець давнього старовинного роду, власник родового маєтку на околиці Йоркширу, — продовжив Іван Романович, злегка відкинувшись у кріслі, — а також він є відомим бізнесменом в Англії, колекціонер, який займається реставрацією старовинних картин та речей. І він шукає реставратора.

— Справжній англійський лорд? — перепитала здивовано Анна. Це було дійсно несподівано для неї.

— Саме так, — кивнув Іван Романович скинувши окуляри. — У нього є кілька полотен XVIII–XIX століть, які потребують відновлення. А ви ж у нас якраз спеціаліст з цього періоду, і, крім того, добре володієте англійською. Хіба не так?

-- У мене бабуся була викладачкою англійської мови…- уточнила Анна.

-- Ну от і добре,- Іван Романович посміхнувся, але в цій посмішці не було щирості — лише приховані розрахунки. — Цей лорд готовий щедро заплатити… і нашому музею і вам за хорошу роботу.
Анна не одразу відповіла. Її пальці мимоволі стиснули тканину спідниці. Англія... інша країна... можливості…

— Я так розумію, що ви хочете, щоб я поїхала до Англії й реставрувала картини лорда? — Анна поставила уточнююче питання.

-- Саме так Анно, — Іван Романович кивнув та розвів руками. — Це вигідна пропозиція. І це не тільки фінансово вигідно, але й можливість отримати у подарунок від лорда для нашого музею, якусь старовинну картину або навіть декілька картин. Про це я теж натякнув Віталію Леонідовичу в розмові. Який передасть моє прохання своєму босові. Але, звісно… усе це буде якщо ви дасте згоду поїхати у це відрядження. Та я переконаний, що ви не відмовитеся і залюбки без заперечень дасте згоду…

Анна примружила очі. Директор ніби підштовхував її до рішення, але водночас спостерігав, наче хижак, що перевіряє, наскільки далеко може зайти.

-- Це відрядження може затягнутися не на один місяць…

-- Звичайно, можливо навіть понад року мине, коли ви повернетеся назад в Україну. Але не це важливо, а… прибутки — Іван Романович знизав плечима. — Анно, ви ж талановита, про це всі знають. І я на всі сто відсотків переконаний, що лорд буде вами задоволений. І я теж. Ви зробите велику справу для нашого музею.