Розділ 25. Ляпас перед штормом

Я так і не змогла заснути.

Годинник показував третю ночі. Вітер знадвору завивав так люто, що я фізично відчувала цей холод крізь стіни. Він усе ще був там. Я знала це.

Стягнувши з ліжка найтепліший картатий плед, я тихо вийшла через задні двері будинку. Обійшовши будівлю, я зупинилася в тіні, не наважуючись зробити ані вдиху.

Артур спав. Людина, яка звикла до шовкових простирадл, сиділа просто на голому бетоні, спершись потилицею на мої вхідні двері. Його дороге пальто зім'ялося, а плечі ледь помітно здригалися від пронизливого нічного холоду.

Моє серце зрадливо стиснулося. Я підійшла ближче, ступаючи абсолютно безшумно, і обережно накинула плед на його плечі. Він навіть не поворухнувся. Мої пальці завмерли за міліметр від його блідої щоки, на якій уже пробилася темна щетина. Він здавався таким виснаженим і... вразливим.

Мій погляд ковзнув по його губах. Всередині все болісно скрутилося. Мені так нестерпно, до сліз хотілося нахилитися і поцілувати його. Лише один раз. Відчути його тепло. Але щойно я подалася вперед, у пам'яті яскравим спалахом виринув той вечір — хрускіт купюр під моїми ногами і його крижане «Прощавай». Це ніби вдарило мене по руках. Я рвучко відсахнулася, ковтаючи гіркий клубок у горлі, і тихо повернулася в дім тим самим шляхом.

Вранці я розігріла в духовій шафі домашню випічку, що залишилася з учора, і налила гарячу каву в термокухоль. Ледь-ледь, буквально на кілька сантиметрів прочинивши вхідні двері, я безшумно поставила теплий сніданок поруч із ним. Під кухоль я підсунула клаптик паперу, на якому нашвидкуруч написала: «Можеш сидіти тут скільки завгодно, але сьогодні мене не буде. Не замерзни насмерть».

Я тихо зачинила двері, зібрала свій портативний набір інструментів і знову вийшла через чорний хід.

Моя основна робота, а саме реставрація, чекала на мене в теплій майстерні. Грошей від продажу маминої студії цілком вистачило, щоб орендувати цей будиночок і придбати базові матеріали, але мої заощадження не були безмежними, вони рано чи пізно закінчились би. До того ж, у цьому чужому прибережному містечку мене ніхто не знав. Мені потрібні були нові клієнти, а головне — мені життєво необхідно було чимось забивати голову від світанку до ночі, щоб не збожеволіти. Тому щонеділі я домовлялася з власницею місцевої антикварної крамниці: вона надавала на показ старі речі — потьмянілі картини, різьблені рамки чи скрині, — а я проводила відкриті демонстрації на набережній, показуючи публіці свою майстерність.

Об одинадцятій ранку вітер посилився. Сіре небо низько нависало над бурхливими хвилями, обіцяючи серйозний шторм, але кілька місцевих жителів усе одно зібралися навколо мого робочого столика.

— Лівіє, цей мольберт хитається, я зараз принесу камінь, щоб його закріпити! — крикнув крізь шум вітру Грегорі.

Грегорі був сином тієї самої власниці крамниці — двадцятидворічний, вічно усміхнений і надзвичайно енергійний хлопець, який останні кілька тижнів добровільно допомагав мені тягати важкі речі та організовувати ці покази.

— Дякую, Грегу! — відгукнулася я.

Я саме наносила розчинник на спеціальний тампон, намагаючись зосередитися на очищенні старого морського пейзажу, коли мої руки раптом зрадливо здригнулися. Навіть не піднімаючи голови, я відчула його.

Артур стояв за кілька метрів від нас. Його ідеальне пальто було вкрите дрібним морським пилом, волосся безладно розкидав вітер, але на його плечах більше не було мого пледа. Він виглядав пом'ятим і виснаженим, та його пронизливі, льодяні очі невідривно стежили за кожним моїм рухом.

Я міцніше стиснула флакон у руці, намагаючись його ігнорувати.

Він зробив кілька кроків уперед, зупиняючись поруч із моїм робочим столиком. — Я б теж хотів дізнатися... як відновлювати те, що зруйнував, — його голос прозвучав низько, майже хрипко, перекриваючи гуркіт хвиль.

Я підняла на нього погляд, відчуваючи, як усередині спалахує суміш болю і злості. — Я беруся лише за ті речі, які ще можна врятувати. Вашого випадку це не стосується, містере Грейвен, — холодно відповіла я, повертаючись до роботи.

Артур напружився, але не встиг нічого відповісти, бо між нами раптом виріс Грегорі. — Пробачте, містере, але ви заважаєте, — хлопець насупився, заступаючи мене плечем. — Майстер-клас закритий. Будь ласка, підіть геть.

Повітря навколо Артура миттєво захололо. Вся його виснаженість зникла в одну секунду, поступившись місцем тому самому небезпечному хижаку, якого я знала. Він зміряв Грегорі таким темним, нищівним поглядом, від якого хлопцеві явно стало ніяково.

— Відійди від неї, хлопче, — тон Артура був тихим, але в ньому бриніла така неприхована погроза, що навіть шум моря ніби стих. Він зробив різкий крок уперед, нависаючи над Грегорі. — Ще раз спробуєш вказувати мені, що робити, і я змушу тебе забути...

Лясь.

Дзвінкий звук ляпаса розрізав повітря.

Моя долоня горіла. Я дихала так важко, ніби пробігла марафон. Артур повільно повернув голову. На його блідій щоці чітко відбився червоний слід від моєї руки.

Люди навколо завмерли. Грегорі ошелешено відступив.

— Ти не маєш права! — мій голос зірвався на крик, перекриваючи вітер. Усе, що я тримала в собі цей місяць, вирвалося назовні. — Ти не маєш права приходити сюди і командувати! Ти не маєш права погрожувати людям, які до мене добрі! Ти взагалі не маєш права до мене наближатися після того, що зробив!

Артур стояв нерухомо. Він не підняв руку, щоб торкнутися щоки, не відвів погляду. Він дивився на мене своїми пронизливими очима, у яких не було ні гніву, ні гордості. Там був лише абсолютний, нищівний біль від усвідомлення власної провини. Він прийняв цей удар мовчки, розуміючи, що кожне моє слово було правдою.

У цю саму секунду небо над нами розкололося. Сліпучий спалах блискавки розірвав хмари, і на пляж обрушилася суцільна стіна крижаної води. Почався шторм.