Розділ 24. Зачинені двері

Минуло кілька днів після тієї ночі, коли я спалила свої речі. Слова місіс Марти виявилися пророчими: попіл від чорного мережива розвіяв вітер, але легше мені не стало. Артур усе ще жив під моєю шкірою, бився в кожному ударі пульсу, нагадуючи про себе навіть тут, за сотні кілометрів від його маєтку.

Я намагалася втопити ці думки в роботі. Орендоване приміщення на першому поверсі старого будинку поступово перетворювалося на справжню майстерню. Тут пахло розчинником, свіжою деревиною та міцною кавою. Тут було тихо.

Я відклала пензель, яким обережно знімала потемнілий лак із чиєїсь старої сімейної ікони, і витерла руки ганчіркою. Годинник показував полудень. Потрібно було вийти на ринок за продуктами і купити новий тюбик охри.

Накинувши на плечі об'ємний шарф, я штовхнула вхідні двері. У лице одразу вдарив крижаний морський вітер. Я опустила голову, намагаючись сховати обличчя від холоду, зробила кілька кроків брущаткою і випадково підняла погляд.

Моє серце зупинилося.

Він стояв на іншому боці вузької вулиці. Високий. Широкоплечий. У своєму бездоганному, дорогому темному пальті він виглядав у цьому провінційному містечку абсолютно чужим, ніби хижак, що випадково забрів не на свою територію. Його темне волосся розтріпав вітер, а обличчя було блідим і якимось загостреним.

Льодяно-сірі очі дивилися прямо на мене.

Повітря миттєво вибило з легень. Світ хитнувся. Я не відчула ні радості, ні полегшення. Мене накрила тваринна, сліпа паніка. Рана була ще занадто свіжою, занадто кривавою. Я просто не витримаю ще одного його холодного погляду. Тільки не знову.
 

Не усвідомлюючи, що роблю, я рвучко розвернулася.

Я залетіла назад у майстерню і з усієї сили зачинила за собою важкі дерев'яні двері. Мої руки тремтіли так сильно, що я ледь змогла намацати металевий засув. Пролунало гучне клацання. Я схопила картонну табличку на склі і перевернула її написом «Зачинено» назовні, після чого різко опустила тканинні ролети, відрізаючи себе від вулиці.

Я позадкувала від дверей, важко, судомно хапаючи повітря. Ноги не тримали.

За мить знадвору почулися кроки. Тверді, впевнені. Вони зупинилися просто за моїми дверима.

Я перестала дихати.

Пролунав стукіт. Не гучний, не агресивний. Швидше... відчайдушний.

— Лівіє, — його голос пробився крізь товсту деревину. Хрипкий, глибокий і такий знайомий, що по щоках миттєво покотилися гарячі сльози. — Відчини, будь ласка.

Я замотала головою, хоча він не міг цього бачити. Я затиснула рот обома долонями, щоб не видати жодного звуку, і повільно, спираючись спиною на двері, сповзла по них на підлогу.

— Я знаю, що ти там, — Артур притиснувся до дверей з іншого боку. Я відчувала вібрацію його голосу власною спиною. — Я не приїхав нічого вимагати. Я приїхав просити вибачення.

Я заплющила очі, ковтаючи гіркі сльози. Пізно, Артуре. Занадто пізно.

— Я знаю все, Лівіє, — тихо, майже зламано промовив він у саму щілину. — Я знайшов Яну. Я знаю про шантаж Маркуса. Знаю про те, чим він тобі погрожував.

Мої очі розплющилися. Серце боляче вдарилося об ребра.

— Я знаю, що ти відмовилася брати гроші з мого сейфа, — продовжував він, і в його голосі бринів справжній, неприхований біль. — Я знаю, що ти пожертвувала собою і спадщиною своєї матері, щоб захистити Томаса... Щоб захистити мене. Лівіє... картини в безпеці. Я забрав їх усі. Вони чекають на тебе. Будь ласка... дозволь мені подивитися тобі в очі.

Мене трусило. Я сиділа на холодній підлозі, обхопивши коліна руками і втискаючись обличчям у власний шарф, щоб заглушити ридання, які розривали груди.

Він дізнався. Він врятував картини. Моя душа рвалася відчинити цей клятий засув і впасти в його обійми, але... я не могла. Страх знову виявитися відкинутою, знову відчути той холод, з яким він вигнав мене під дощ, паралізував тіло. Він повірив у найгірше так легко. Якщо він відштовхнув мене тоді, що завадить йому розбити мене знову?

Я мовчала. Я не зронила ні слова, продовжуючи беззвучно плакати.

Минали години.

Температура на вулиці стрімко падала. Крізь щілини в старих вікнах почав пробиратися вечірній протяг. Небо за ролетами потемніло, перетворившись на чорну безодню. Я сиділа на підлозі, загорнувшись у плед, і дивилася в одну точку.

З іншого боку дверей панувала тиша. Жодного звуку. Жодних кроків.

Невже він пішов? Здався, побачивши зачинені двері, як і обіцяв колись Маркус? Моє серце болісно стиснулося від цієї думки, хоча я сама не пустила його.

І раптом у глухій тиші нічної вулиці пролунав шурхіт дорогої тканини. Я завмерла. Почулося тихе зітхання, а потім глухий звук — ніби хтось важко опустився на кам'яні сходинки ґанку, спираючись спиною на мої двері.
— Я не поїду, Лівіє, — пролунав крізь темряву його хрипкий, промерзлий голос. У ньому не було ні владності, ні наказів. Лише абсолютна, залізна відданість. — Навіть якщо мені доведеться чекати під цими дверима до кінця життя.
Він залишився там. Мільярдер Артур Грейвен сидів на холодному бетоні під моєю майстернею, і вперше за цей довгий місяць чорна діра всередині мене перестала так нестерпно боліти.