Розділ 23

Артур
 

Мій дім став нестерпно тихим.

Минув місяць відтоді, як я власними руками виставив Лівію за двері. І хоча тут щодня працював цілий штат прислуги, величезний маєток здавався абсолютно порожнім. Ніби разом із нею з цих стін викачали все повітря.

Найгіршим був Томас. Мій син не плакав і не влаштовував істерик. Він просто дивився на мене. Кожного разу, коли я заходив до його кімнати, він відвертався до стіни або піднімав на мене погляд, у якому хлюпала така чиста, неприхована ненависть, що я до болю стискав щелепи, відчуваючи абсолютне безсилля. Він перестав малювати. Він майже нічого не їв. Томас повернувся в ту саму чорну прірву, але цього разу я сам штовхнув його туди.

Був пізній вечір, за вікном уже стояла глуха темрява. Я сидів у своєму кабінеті, дивлячись на давно остиглу чашку кави та стоси нерозібраних документів. Я намагався працювати до виснаження, щоб просто не думати.

Тишу порушив обережний стукіт у двері. До кабінету зазирнув один з охоронців.

— Містере Грейвен, вибачте, що турбую. Тут така ситуація... Приїхала дівчина на співбесіду на посаду покоївки. Мала бути ще вдень, але її автобус зламався в дорозі. Вона з іншого міста, їй ніде ночувати, тому економка вже пустила її в кімнату для персоналу. Але дівчина хвилюється, чи приймете ви її завтра.

Я роздратовано потер перенісся. — А де Річард? Чому він цим не займається?

— Річард від'їхав у місто у справах, але ще не повернувся.

— Навіщо нам узагалі нова покоївка? — я насупився. — Хто звільнився?

— Яна. Вона пішла ще місяць тому.

Моя рука з ручкою завмерла над паперами. Яна. У пам'яті раптом яскравим спалахом виринув відчайдушний, зірваний голос Лівії: «Це Яна... Я клянусь тобі, Артуре, це Яна!»

— Хай приходить завтра, — глухо кинув я.

Двері зачинилися. Я залишився сам, відчуваючи, як у грудях починає розповзатися неприємний, в'їдливий холод. Яна пішла. Чому вона звільнилася так раптово?

Намагаючись відігнати ці думки, я рвучко висунув нижню шухляду столу, щоб дістати печатку для документів. І завмер.

На самому дні лежав товстий паперовий конверт. Той самий конверт, який Річард мовчки поклав сюди місяць тому, зібравши з килима її недоторканий гонорар. П'ятдесят тисяч. Гроші, які вона мала повне право забрати, навіть якщо була тією меркантильною аферисткою, якою я її вважав.

Я дивився на цей конверт, і мій мозок нарешті вихопив одну просту, залізобетонну істину. Професійні шахрайки ніколи не залишають гроші. Вони не йдуть під крижану зливу пішки, кидаючи свій єдиний заробіток.

Яна зникла того ж вечора. А Лівія залишила гроші.

Моє серце різко вдарилося об ребра. Я схопив свій смартфон і набрав мобільний Річарда. — Де б ти зараз не був, негайно повертайся, — мій голос прозвучав глухо і жорстко. — І нехай твої хлопці піднімуть записи з усіх прихованих камер за той вечір, коли пішла Яна. Службові коридори, підсобки, чорний хід. Усе.

За двадцять хвилин, щойно Річард примчав до маєтку, я вже стояв у кімнаті охорони, дивлячись на монітори. Він швидко відмотував відео. І те, що я побачив, змусило мою кров перетворитися на лід.

На першому записі Лівія йшла коридором, коли її перепинила Яна. Вони про щось говорили, а потім Яна різко сунула щось у кишеню кардигана Лівії — краєм ока я встиг помітити контури того самого дешевого телефону та якийсь папірець. Лівія миттєво відсахнулася, активно махаючи руками, явно відмовляючись від чогось.

— Наступна камера, старе крило, — похмуро прокоментував Річард, перемикаючи екран.

Тут Яна йшла попереду, ніби показуючи Лівії дорогу. Щойно Лівія довірливо зробила крок у темряву підсобки, Яна грубо, з усієї сили штовхнула її в спину, зачинила важкі двері і миттєво повернула ключ. Потім вона дістала свій телефон, з кимось швидко переговорила і побігла геть.

— Зупини, — хрипко наказав я, відчуваючи, як до горла підкочує нудота. Мою жінку силоміць замкнули в моєму ж домі.

— Дивіться далі, босе. Це ще не все.

Річард вивів на екран камеру біля мого кабінету. Яна підійшла до дверей і, роблячи вигляд, що протирає пил, спритно накинула ганчірку на об'єктив. Екран згас.

Але вона не знала про приховану резервну камеру в дальньому кутку, яку Річард встановив два місяці тому. На сусідньому моніторі було чітко видно, як вона виходить із мого кабінету, ховаючи під фартухом об'ємний чорний пакет. Мої півмільйона.

— Чорний хід, — Річард натиснув ще одну кнопку.

Біля службових дверей на Яну вже чекав чоловік. Йому було на вигляд близько п'ятдесяти, сиве волосся, стильне і явно дуже дороге пальто. Яна нервово передала йому вкрадений пакет. Вони перекинулися кількома словами, після чого чоловік зник у темряві, а Яна побігла назад у дім.

— Хто цей чоловік? — мій голос прозвучав глухо і страшно.

— Я не знаю, босе. Але за годину після цього запису, — Річард перемкнув на камеру прохідної, — Яна вийшла за ворота з валізою. Старшій покоївці вона сказала, що в неї щось терміново трапилося і вона звільняється. Навіть не спитала за розрахунок.

— Знайди її, — мій голос прозвучав настільки тихо, що Річард помітно напружився. — Мені байдуже, де вона ховається і скільки людей тобі для цього знадобиться. До ранку вона має бути в моєму кабінеті.

Річарду знадобилося шість годин.

О сьомій ранку охорона жорстко жбурнула Яну в крісло в моєму кабінеті. Вона була блідою як смерть. Я мовчки розвернув до неї ноутбук із застиглим кадром, де вона передає пакунок сивому чоловікові.

— Хто це такий? — запитав я тихо. Але в цій тиші було стільки загрози, що Яна затремтіла всім тілом. — Одне брехливе слово, і я знищу твоє життя так, що ти благатимеш про в'язницю.

І вона зламалася. Вона заридала, розмазуючи туш по обличчю, намагаючись хоч якось вигородити себе. — Це Маркус Рейд! Дядько Лівії! Це все він... Вони планували вкрасти ті півмільйона з сейфа!