Розділ 22

Наступного ранку після тієї жахливої зливи я спустилася на парковку готелю.

Річард дійсно чекав там. Коли я підійшла до машини, він мовчки відчинив багажник і дістав мою дорожню сумку — ту саму, з якою я колись приїхала до маєтку Грейвена. Артур кричав, що мої речі підуть на благодійність, але Річард, вочевидь, спакував їх сам. Я не стала нічого питати. Просто мовчки забрала сумку, міцно стискаючи в іншій руці мамин шкіряний дипломат.

За кілька годин я вже стояла посеред маминої майстерні.

Порожні стіни дивилися на мене сліпими більмами. Без полотен, без запаху свіжої оліфи і розчинника, це місце перетворилося на звичайну бетонну коробку. Луна від моїх кроків відбивалася від кутків, підкреслюючи абсолютну, мертву тишу. Коли нотаріус простягнув мені ручку, мої пальці навіть не здригнулися. Я поставила підпис, віддаючи ключі від єдиного місця, яке колись називала домом.

Без маминих картин ці стіни більше нічого не важили.

Усе, що в мене залишилося з минулого життя, вмістилося в мамин дипломат із реставраційними інструментами та ту саму сумку з речами. Я сіла в перший ліпший потяг і поїхала туди, де Маркус ніколи б мене не шукав. На південь, до осіннього моря.

Маленьке прибережне містечко зустріло мене пронизливим холодом і низьким, свинцевим небом. Я орендувала невеликий двоповерховий будиночок на самій околиці. Його дерев'яні сходи скрипіли, а у вікна постійно бився вітер. Мені здавалося, що цей нескінченний, гучний гуркіт хвиль, які розбивалися об каміння, зможе заглушити все інше: звук розбитого об стіну телефону, хрускіт купюр під ногами і його крижане «Прощавай».

Але океан виявився безсилим проти пам'яті.

Минув майже місяць. Я змушувала себе прокидатися, пити каву, гуляти пустим пляжем, намагаючись дихати цим новим, вільним життям. Але всередині мене утворилася така величезна діра, що туди, здавалося, міг би провалитися весь цей будинок.

Одного вечора я сиділа на підлозі, намагаючись навести лад у дорожній сумці, яку привіз Річард і яку я весь цей час боялася розбирати повністю. Мої пальці намацали на самому дні, під теплими светрами, холодний шовк і тонке мереживо.

Я потягнула за тканину, і моє серце раптом пропустило болючий удар.

Це була вона. Чорна мереживна сукня, яку я одягала для нього. Під нею лежали ті самі вишукані туфлі і мій зібганий робочий фартух із запеклою плямою кармінової фарби.

Я повільно опустилася на коліна просто посеред кімнати, дивлячись на ці речі. Мої пальці мимоволі стиснули тканину, і в ту ж мить мене накрило. Від них пахло не лише розчинником чи дорогим шовком. Вони зберегли в собі той слабкий, але такий знайомий аромат: терпкий сандал, гірка кава і дорогий парфум. Запах Артура.

Спогад про те, як він стояв у мене за спиною, як його гарячі руки ковзали по моїх плечах, вдарив під дих. Кисень миттєво зник із кімнати. Я притиснула сукню до обличчя і судомно вдихнула. Груди розірвало від такого пекучого болю, що я тихо заскиглила, розгойдуючись на підлозі з боку в бік.

Я мала позбутися цього. Негайно. Інакше я просто зійду з розуму в цих чотирьох стінах.

Схопивши сукню, туфлі, фартух і сірники, я вибігла через задні двері на вулицю. Осінній вечір був сирим і колючим. Вітер миттєво розтріпав моє волосся. Біля низької кам'яної огорожі, що відділяла мій двір від сусідського, стояла стара іржава бочка, у якій колишні мешканці спалювали листя.

Мої руки тремтіли так сильно, що я зламала три сірники поспіль, намагаючись їх запалити.

— Давай же... — шепотіла я крізь сльози, які вже безконтрольно текли по щоках. — Давай!

Нарешті вогонь лизнув сухий папір на дні бочки. Закусивши губу до смаку крові, я жбурнула туди чорне мереживо. Потім полетіли туфлі. Останнім у вогонь ліг мій робочий фартух.

Полум'я спалахнуло, жадібно вгризаючись у речі. Я відступила на крок, обхопивши себе руками, і дивилася, як чорніє і скорчується моє минуле. Разом із цими речами в бочці горіли мої мрії, моя наївність і та єдина, коротка ніч ілюзорного щастя. Я трималася цілий місяць, ховаючи емоції глибоко всередині, але зараз дамбу остаточно прорвало. Я закрила обличчя долонями і розридалася вголос. Я плакала так, як ніколи в житті — надривно, страшно, дозволяючи вітру забирати мої крики.

— З вогнем завжди так, люба, — раптом пролунав поруч тихий, надтріснутий голос. — Він гріє руки, але забирає надто багато кисню.

Я різко здригнулася і відчинила обличчя, поспіхом витираючи мокрі щоки.

Біля невисокого паркану стояла місіс Марта — моя самотня сусідка. Це була літня жінка з неймовірно добрими, хоч і втомленими очима, закутана в товсту в'язану шаль. У руках вона тримала два керамічні горнятка, від яких здіймалася густа пара.

Вона не стала питати, що я палю серед ночі і чому кричу на весь двір. Вона просто підійшла ближче, мовчки простягнула мені одне горнятко і м'яко, але впевнено обійняла мене вільною рукою за плечі. Від неї пахло м'ятою, випічкою і якимось затишним, домашнім спокоєм.

— Я... — мій голос зірвався на хрип. Я вчепилася в гаряче горнятко обома руками, намагаючись вгамувати тремтіння. — Я просто хотіла спалити старі речі. Думала, так стане легше. Думала, якщо виїхати так далеко, що тебе ніхто не знайде, і спалити все... то можна почати заново.

Місіс Марта тихо зітхнула. Вона пригорнула мене трохи міцніше, ніби я була її власною онукою.

— Можна спалити всі сукні світу, Лівіє, — її голос звучав тихо і розмірено, перекриваючи шум хвиль. Вона багатозначно подивилася на залишки чорного мережива, що дотлівали у бочці. — Можна втекти хоч на інший кінець землі, сховатися за найвищими парканами. Але від себе не втечеш. Ти привезла своє серце з собою. А пам'ять, дитинко... Пам'ять не спалити в старому залізі. З нею доведеться навчитися жити.

Я заплющила очі, вдихаючи аромат м'ятного чаю, і притулилася скронею до її теплого плеча. Вона мала рацію. Моя сукня і фартух перетворилися на сірий попіл, але Артур Грейвен усе ще продовжував жити під моєю шкірою. І, здається, вирвати його звідти було неможливо.