Розділ 21. Холодний порятунок

Холодний осінній дощ почався раптово, щойно за мною зачинилися високі ковані ворота маєтку. Краплі били по обличчю, змішуючись із солоними сльозами, які я більше не мала сил стримувати.

Я йшла вздовж порожньої траси, не розбираючи дороги. Тонкий кардиган промок наскрізь за лічені хвилини, прилипнувши до крижаної шкіри. У мене не було ні копійки. Мій телефон залишився в сейфі Річарда, а ті п'ятдесят тисяч — на ворсистому килимі в кабінеті чоловіка, який щойно розтоптав моє серце.

Мої кроки ставали дедалі важчими. Холод пробирав до самих кісток, але всередині було ще холодніше. Там усе вигоріло, залишивши тільки глухий, пульсуючий біль.

Позаду почувся шурхіт шин. Чорний автомобіль повільно порівнявся зі мною і зупинився. Клацнули дверцята, і над моєю головою розкрилася чорна парасоля.

— Лівіє, благаю, сядьте в машину, — почувся стривожений голос Річарда. — Ви ж замерзнете насмерть. Я привіз вашу валізку і ваш телефон, як наказав містер Грейвен. Дозвольте мені довезти вас до міста.

Почувши про валізку, я зупинилася. Мої тремтячі руки потягнулися до відчинених дверцят. Я мовчки витягла з заднього сидіння старий шкіряний дипломат матері і забрала свій телефон. Але в машину не сіла.

Саме ім'я Артура спрацювало як удар батогом.

— Ні, — мій голос тремтів, зуби вибивали дріб. Я навіть не глянула на Річарда, відштовхнувши руку з парасолею. — Я забрала своє. Більше мені від нього нічого не треба. Ні його машини, ні його допомоги.

— Ви не дійдете! Лівіє, це божевілля! Ви не дотягнете цю вагу!

— Залиште мене в спокої! — крикнула я, зриваючи голос, і, вчепившись у ручку валізки, вперто пішла далі під стіною дощу.

Я чула, як машина Річарда повільно повзе слідом, але не озиралася. Тягнути валізку було нестерпно важко. Мої ноги ставали ватними. З кожним кроком дихати було все важче. Світ навколо почав втрачати чіткість, розмиваючись у суцільну сіру пляму. Я не знаю, скільки часу минуло. Можливо, п'ятнадцять хвилин, можливо, ціла вічність.

Раптом крізь шум зливи прорвався різкий виск гальм. Це була інша машина. Великий чорний позашляховик перерізав мені шлях, ледь не злетівши в кювет.

Двері рвучко відчинилися. Артур.

Він був без куртки, лише в сорочці, яка миттєво промокла під зливою. Його обличчя було сповнене злості і чимось ще, чого я не могла розпізнати крізь пелену дощу. Він рушив до мене швидким кроком.

— Не смій! — я спробувала відсахнутися, виставляючи перед собою тремтячі руки. — Не торкайся мене! Ти вже все сказав!

Але він не слухав. Артур грубо, але напрочуд обережно перехопив мої зап'ястя, і наступної миті його сильні руки відірвали мене від землі.

— Відпусти! — я спробувала вдарити його в груди, але мої рухи були жалюгідними і слабкими. — Я тебе ненавиджу!

— Потерпиш, — прогарчав він, силоміць заштовхуючи мене на заднє сидіння позашляховика.

Тепло салону вдарило мені в обличчя. Це був останній спалах свідомості. Моє виснажене, змерзле тіло остаточно здалося, і я провалилася в темряву.

Я розплющила очі від відчуття сухого, колючого тепла.

Стеля була чужою. Приглушене світло освітлювало просторий номер готелю. Я лежала на величезному ліжку, закутана в кілька товстих ковдр. Мого наскрізь мокрого одягу на мені не було — лише безрозмірна біла футболка з логотипом готелю.

Спогади наринули миттєво, змусивши серце болісно стиснутися. Я різко сіла, натягуючи ковдру до підборіддя, і тільки тоді помітила його.

Артур стояв біля великого вікна, спиною до мене. Він дивився на нічне місто, по склу якого стікали потоки дощу. Його сорочка висохла, але була зім'ятою, а плечі здавалися неймовірно напруженими, ніби він тримав на них вагу всього світу.

Почувши шурхіт, він повільно обернувся. У його очах більше не було тієї дикої пристрасті чи відчаю, які я бачила в кабінеті. Там була лише непроглядна крига.

Мої щоки спалахнули від усвідомлення того, хто саме зняв з мене мокрий одяг і переодягнув мене. Між нами повисла важка, наелектризована тиша.

— Не тіш себе ілюзіями, — його голос прозвучав сухо і безбарвно, розрізаючи тишу, як скло. — Це не турбота, міс Рейд.

Я стиснула краї ковдри так, що побіліли кісточки пальців, але не відвела погляду.

Він зробив крок від вікна, зберігаючи між нами безпечну дистанцію.

— Ти відмовилася сісти до Річарда, і він подзвонив мені, бо ти ледве трималася на ногах, — продовжив Артур, карбуючи кожне слово. — Я приїхав тільки з однієї причини: я не хочу, щоб твоя смерть від переохолодження була на моїй совісті. Не більше.

Він кивнув на невеликий столик біля дверей. Там стояла моя стара, потерта мамина валізка. Поруч лежав мій телефон.

— Твої речі там. Номер оплачений до ранку. Річард чекатиме внизу на парковці, він відвезе тебе туди, куди скажеш.

Артур попрямував до виходу, не дивлячись на мене. Біля самих дверей він зупинився, поклавши руку на ручку, і кинув через плече свою останню, найжорстокішу фразу:

— Більше ми не побачимось. Прощавай.

Двері зачинилися з тихим клацанням.

Я залишилася одна в розкішному готельному номері, слухаючи шум дощу за вікном. У мене була моя валізка, мій телефон і абсолютна, нищівна порожнеча всередині. Завтра я продам мамину майстерню. І назавжди зникну з його життя.