Розділ 20

Артур не дав мені навіть вдихнути. Він зробив різкий випад, його пальці боляче стиснули мої зап'ястя, вириваючи телефон. З силою, від якої в мене перехопило подих, він жбурнув його в стіну. Апарат розлетівся на друзки, і в кабінеті запанувала дзвінка, мертва тиша.

Наступної миті він втиснув мене спиною у двері. Між нами не залишилося жодного міліметра. Я відчувала, як важко здіймаються його груди, відчувала жар його тіла, який ще вранці зводив мене з розуму, а тепер обпікав чистою ненавистю.

Я потягнулася до нього, мої тремтячі пальці відчайдушно вчепилися в лацкани його піджака.

— Артуре! — мій голос зірвався на істеричний хрип. Я зазирнула в його очі, благаючи, шукаючи там хоч краплю колишнього тепла. — Дай мені договорити! Дай мені все пояснити! Будь ласка...

Я спробувала торкнутися його обличчя, заспокоїти, передати йому через дотик усю ту любов, що розривала моє серце. Але він грубо перехопив мої руки, стискаючи їх так міцно, що я ледь не скрикнула.

— Що?! — проревів він просто мені в губи, його очі палали диким, неконтрольованим болем зрадженого чоловіка. — Що ти мені поясниш? Що знову будеш брехати?!

Він важко дихав, його губи були за міліметр від моїх. Його великі, гарячі долоні, які ще вранці так ніжно торкалися моєї шкіри, тепер лягли на моє обличчя. Він обхопив моє обличчя обома руками — не боляче, але так міцно, що я не могла відвести погляду від його очей. У них хлюпав такий океан болю і розчарування, що я ледь не задихнулася.

— Скажи це, — його голос вібрував від ледь стримуваного відчаю, який він намагався сховати за ненавистю. — Скажи, що ти мене не кохала. Невже в цій красивій обгортці немає жодної краплі справжнього почуття? Лише брудний розрахунок?

— Я кохаю тебе! — крикнула я крізь сльози, намагаючись торкнутися його зап'ясть. — Клянусь, я кохаю...

— Брехня! — він різко відштовхнувся від мене, відсмикнувши руки, ніби моя шкіра раптом стала отруйною.

Він відступив, знову замикаючись у своїй непробивній, крижаній броні, і підійшов до столу. Схопив пухкий конверт і зневажливо жбурнув його просто мені під ноги. Конверт вдарився об підлогу, і на ворсистий килим висипалися пачки купюр.

— Твої п'ятдесят тисяч. Твій легальний гонорар за портрет, — його губи скривилися в гіркій усмішці. — Забирай. Хоча ти вже й так накрала набагато більше.

Я стояла, притиснувшись до дверей, і не могла поворухнутися, дивлячись на ці гроші крізь пелену сліз.

— І скажи дякую, що я не викликаю поліцію, — додав він голосом, у якому тепер дзвенів лише холодний метал. Він стояв рівно, зберігаючи свою шляхетну гідність навіть у момент тотального руйнування. — Ти чудово знаєш чому. Тільки через Томаса. Я не дозволю, щоб мій син бачив, як жінку, до якої він встиг прив'язатися, виводять із мого дому в кайданках.

Він рвучко натиснув кнопку селектора на столі.

— Охороно! Негайно в мій кабінет!

— Артуре, ні... — прошепотіла я.

Усередині мене щось остаточно, безповоротно зламалося. Увесь мій відчай раптом змінився на холодну, гірку гордість. Він не повірив мені. Він навіть не дав мені шансу.

За кілька секунд двері відчинилися, і в кабінет влетіли двоє кремезних охоронців.

— Виведіть її, — відрізав Артур, навіть не дивлячись у мій бік. — Негайно.

Один з охоронців жорстко, але впевнено схопив мене за лікоть. Я смикнулася.

— А мої речі... — я спробувала вчепитися за останню ниточку.

— Які речі? Ті, що ти накрала? — перебив він із крижаною зневагою в голосі. — Втім, твої сукні та пензлі... Підуть як моральна компенсація. Або я передам їх на благодійність.

— Ні... благаю, не чіпай валізку... це все, що лишилося від мами! — мій голос зірвався на розпачливий крик, коли охоронець потягнув мене до виходу. — Залиш мені хоч її, Артуре! Залиш!

— Геть! — прогарчав він, відвертаючись і навіть не дивлячись в мій бік.  — Я ні секунди не хочу бачити вас тут! Ні на секунду! Чуєш мене?! Геть!

Мене потягнули до виходу. Я більше не пручалася. Я розпрямила плечі, залишила гроші лежати на підлозі і дозволила охороні вивести мене в коридор.

І саме в цей момент ми зіткнулися з Річардом. Він тримав за руку Томаса.

Хлопчик завмер. Його великі очі розширилися від жаху, коли він побачив моє заплакане обличчя і як чужі чоловіки тягнуть мене до виходу.

— Ліві... — пролунав його тоненький, зляканий голосочок. Він рвонувся до мене, простягаючи маленькі рученята.

Але Артур миттєво опинився поруч і перехопив сина на руки.

— Ні, Томасе. Їй тут більше не місце.

Хлопчик закричав. Це був надривний, сповнений жаху крик болю. Він почав бити батька кулачками по грудях, вириваючись до мене, а потім раптом різко завмер. Він закрив вуха руками, міцно замружився і провалився в ту саму лякаючу, глуху тишу, з якої я так довго намагалася його витягти.

Охорона потягнула мене далі по коридору. Я стиснула щелепи, щоб не завити вголос, і назавжди переступила поріг маєтку, який забрав моє серце.