Розділ 19. Отрута сумнівів

— Лівіє? Що ви робите в темряві?

Світло в коридорі раптово спалахнуло, сліплячи очі. Двері комори відчинилися, і на порозі з’явився садівник із в’язкою ключів.

Я не стала нічого пояснювати. Просто відштовхнула його з дороги і побігла.

Мої легені горіли, поки я долала сходинки. Паніка підганяла мене, як батіг. Я мусила встигнути. Мусила попередити Артура до того, як Яна зникне з грішми і залишить мене розплачуватися за цей спектакль.

Я влетіла до його кабінету, важко дихаючи, розпатлана, з розбитими до крові кісточками рук.

— Артуре! — мій голос зірвався на хрип. — Артуре, ти маєш вислухати мене, Яна...

Слова застрягли в горлі.

Він стояв біля стіни. Картина, яка зазвичай приховувала сейф, була відсунута. Металеві дверцята — розчахнуті навстіж. Сейф був абсолютно порожнім. А в руках Артур тримав чорну пластикову папку.

Він повільно підняв на мене погляд. У ньому не було люті. Не було злості. Там була лише глуха, абсолютна, льодяна порожнеча, від якої мороз пішов по моїй шкірі. Це був погляд людини, яка щойно побачила, як її найстрашніший кошмар став реальністю.

— Якраз вчасно, — його голос прозвучав настільки тихо і безбарвно, що мені стало страшно. — Ти прийшла подивитися на результати своєї роботи?

— Артуре, ні, послухай... Це не я! Сейф обчистила Яна, вона замкнула мене...

Він навіть не змигнув. Лише підняв руку, зупиняючи мій жалюгідний потік слів.

— Яна, кажеш? — він повільно опустив очі на відкриту папку у своїй руці, потім витягнув звідти якийсь папірець. — Цікаво. Бо тут, у твоєму листуванні з подругою, ти дуже детально описуєш, як саме розведеш «сліпого вдівця», поки стогнатимеш у його ліжку. А в кінці лежить турботлива записка: «Якщо не віриш, подзвони на її таємний номер».

Він потягнувся вільною рукою до свого телефону на столі.

— Ні, Артуре, це брехня! Які переписки?! У мене немає ніякого таємного...

Він мовчки натиснув кнопку виклику.

Тієї ж секунди тишу кабінету розірвав дешевий, пронизливий рингтон.

Звук лунав із моєї кишені.

Я завмерла. Увесь кисень миттєво зник із кімнати. Моя рука тремтячи пірнула в глибоку кишеню кардигана — туди, куди Яна п'ятнадцять хвилин тому сунула те, що я вважала папірцем із паролем.

Мої пальці намацали пластик. Я шоковано витягла його на світло. Маленький кнопковий телефон розривався від дзвінка, а на екрані світився номер Артура.

Але це було не все. Разом із телефоном із моєї кишені випав невеликий, складений удвічі цупкий аркуш паперу. Він безшумно опустився на килим між нами.

Артур подолав відстань, що розділяла нас, за одну секунду.

Він наблизився настільки різко, що я інстинктивно відсахнулася і втиснулася спиною у важкі двері кабінету. Його рука з силою опустилася на дерево в міліметрі від мого обличчя, відрізаючи шлях до відступу. Від нього пахло холодом і безжальністю.

Він не дивився на телефон у моїх тремтячих руках. Його погляд був прикутий до папірця на підлозі. Він повільно нахилився, не відриваючи від мене свого крижаного, абсолютно порожнього погляду, і підняв його. Розгорнув.

— Сім, два, нуль, чотири, дев'ять, — прочитав він уголос. Кожна цифра падала між нами, наче важкий металевий засув, що наглухо замикав двері до його серця. — Пароль від мого сейфа. У твоїй кишені. Разом із телефоном.

— Артуре... клянусь тобі... вона щойно це підкинула! — я марно намагалася вдихнути повітря, по моїх щоках уже текли сльози безсилля.

— Замовкни, — прошипів він, і його голос нарешті тріснув, оголюючи чисту, концентровану ненависть. Він жбурнув мені в обличчя чорну папку. Аркуші з роздруківками фейкових чатів розлетілися по кімнаті. — Ти перевершила навіть її. Твоє тіло, твоя ніжність, твої сльози... Яка ж дешева, брудна гра.