Розділ 18

Останній штрих м'яким пензлем — і я відступила на крок.

У майстерні пахло лляною олією та розчинником. Я важко видихнула, витираючи руки ганчіркою. З полотна на мене дивилася жінка. У її очах не було фальші, лише м'яке, тепле світло — саме те, яке я хотіла зберегти для Томаса. Портрет був закінчений. Я виконала свою роботу ідеально.

Час вийшов. Я повинна була піти, як і вирішила того ранку біля сейфа. Але чим довше я дивилася на картину, тим чіткіше розуміла: я не можу просто зникнути, залишивши Артура наодинці з Маркусом. Я мусила розповісти йому всю правду. Зараз. Поки мій дядько не завдав удару першим. Навіть якщо Артур зненавидить мене і вижене — він буде попереджений і зможе захистити свою сім'ю.

Я рішуче вийшла з майстерні. У коридорі було порожньо, але щойно я звернула до сходів, як зіткнулася з Яною.

Покоївка озирнулася на всі боки, переконуючись, що ми самі, і швидко підійшла впритул до мене.

— Маркус просив передати, — прошепотіла вона, різко сунувши руку в глибоку кишеню мого в'язаного кардигана. Я відчула, як туди впало щось тверде, ніби згорнутий картон чи коробок. — Це пароль від сейфа. Зробиш усе сьогодні вночі.

Моє серце миттєво заклякло від холоду. Я відхитнулася від неї, інстинктивно притиснувши руку до кишені ззовні, навіть не думаючи діставати те, що вона туди кинула.

— Ні, — мій голос прозвучав тихо, але твердо. — Я не буду цього робити. Передай Маркусу, що я виходжу з гри. Я нічого не крастиму.

Яна на мить завмерла. Її очі звузилися, але вона швидко начепила на обличчя маску абсолютної байдужості і зневажливо знизала плечима.

— Як знаєш. Моє діло — передати, а далі розбирайтеся зі своїм дядьком самі, — вона розвернулася, ніби збиралася йти, але раптом зупинилася. — А, до речі. Тебе Річард шукав.

— Річард? — я напружилася. — Де Артур? Мені треба з ним поговорити.

— Містер Грейвен терміново від'їхав у справах. А Річард просив тебе знайти. Казав, це дуже терміново. Щось стосовно Томаса.

Слова «стосовно Томаса» спрацювали як розряд струму. Усі думки про Маркуса, сейф і папірець у кишені миттєво випарувалися з голови.

— Де він? Що з Томасом?

— Річард у старому крилі. Там, де зберігаються старі речі, — Яна махнула рукою в бік дальніх сходів. — Просив тебе спуститися туди, щойно звільнишся.

Я не стала ставити зайвих запитань. Паніка за дитину, яка тільки-но почала одужувати, затьмарила розум. Я кинулася вниз по сходах, у глиб маєтку, куди майже ніхто з персоналу не заходив. Яна рушила слідом, збираючись показати дорогу.

Ми зупинилися біля важких дубових дверей у кінці тьмяно освітленого коридору. Двері були прочинені, але всередині панувала суцільна темрява.

— Річарде? — я зробила крок уперед, вдивляючись у морок. — Ви тут? Що з Тома...

Я не встигла договорити.

Яна з силою штовхнула мене в спину. Я зойкнула, змахнувши руками і ледь не впавши на якісь старі коробки. Наступної миті важкі двері з гуркотом зачинилися в мене за спиною. Пролунало сухе, металеве клацання замка.

Я опинилася в пастці.

— Яна?! — я кинулася до дверей, відчайдушно шарпаючи ручку. Вона не піддавалася. — Що ти робиш?! Відчини!

З іншого боку почувся її тихий, знущальний смішок.

— Ти справді думала, що найрозумніша, Лівіє? Думала, можна просто крутити роман із хазяїном, спати в його ліжку і забути про свої зобов'язання?

— Де Річард?! Де Томас?!

— Та плювати мені на того малого, з ним усе гаразд, — протягнула вона через двері з такою отрутою, що мене знудило. — Ти відмовилася грати, тому ми діємо за планом «Б». Твій дядько розумів, що ти занадто слабка, тому ми продумали заздалегідь запасний план.

Я вдарила кулаками по дереву.
— Яно, не роби цього! Ти не розумієш, із ким зв'язалася! Маркус тебе просто використає!

— Затули пельку, — її голос став жорстким. — Він багатий. І він дасть мені все, чого я захочу, як тільки я принесу йому гроші. А ти просто брехуха і чергова дешева підстилка містера Грейвена на пару ночей. Твій час вийшов. Відпочивай, лялечко.

— Яна, ні! Не смій йти туди! Яна!

Я кричала, била ногами в двері, але у відповідь почула лише швидке цокання її підборів по плитці коридору. Кроки віддалялися в бік головних сходів. У бік кабінету Артура.

Мене накрило хвилею абсолютної, паралізуючої паніки. Якщо Яна зараз обчистить сейф, уся підозра впаде на неї. У цьому не було жодного сенсу! Артур підніме охорону, її схоплять ще до того, як вона вийде за ворота.

Хіба що...

Хіба що Маркус і Яна придумали, як зробити так, щоб охорона шукала не її.

Холодний піт виступив у мене на лобі. Я мусила вибратися. Будь-якою ціною.

Я знову кинулася до дверей, відчайдушно б'ючи по них кулаками, збиваючи кісточки до крові, молячись лише про одне: щоб Артур, який насправді нікуди не їхав, встиг дійти до свого кабінету першим.