Розділ 17

Ранок почався не з будильника, а з м'якого сонячного проміння, що пробивалося крізь нещільно засунуті штори.

Я розплющила очі. Спальня була наповнена тихим, непорушним спокоєм. Артур усе ще міцно спав, обіймаючи мене зі спини. Його дихання рівномірно і тепло торкалося моєї шиї, а сильна рука надійно втримувала мене поруч, ніби він боявся відпустити мене навіть уві сні.

Я обережно повернула голову. Уперше я бачила його при денному світлі абсолютно беззахисним. Зникла крижана маска, зникла та напружена складка між бровами, яка завжди видавала його внутрішній контроль. Зараз він виглядав просто чоловіком — втомленим, але щасливим. Чоловіком, який після років холоду нарешті дозволив собі зігрітися.

Моє серце стиснулося від такої гострої, пронизливої ніжності, що стало важко дихати. Я повільно підняла руку і ледь невагомо торкнулася його темного волосся. Артур тихо, хрипко зітхнув, але не прокинувся, лише інстинктивно пригорнув мене ще ближче.

Раптом почувся тихий скрип.

Двері спальні, які вчора вночі ніхто не зачинив до кінця, ледь помітно прочинилися. Я завмерла, боячись навіть дихнути. У щілині з'явився Томас.

Хлопчик стояв босоніж у своїй піжамі, міцно притискаючи до грудей альбом для малювання. Він дивився на нас великими, серйозними очима. На якусь мить я злякалася, не знаючи, як він відреагує на мою присутність тут — чи не відштовхне це його, чи не порушить його крихкий спокій? Але Томас зовсім не злякався. Його погляд ковзнув по обличчю батька, потім зупинився на мені. У його очах не було жодного відторгнення — лише глибокий, дитячий спокій і прийняття. Я йому подобалася, і, здається, він був абсолютно щасливий бачити мене поруч із батьком.

Він постояв так кілька секунд, потім обережно, щоб не шуміти, опустив на підлогу біля дверей аркуш паперу, вирваний з альбому. Розвернувся і так само безшумно зник у коридорі.

Я повільно, міліметр за міліметром, вивільнилася з обіймів Артура, накривши його плечі ковдрою. Підняла з підлоги його вчорашню сорочку, накинула її на себе і навшпиньках підійшла до дверей.

На підлозі лежав малюнок. Три фігури, намальовані кольоровими олівцями. Високий чоловік, хлопчик і жінка з довгим волоссям. Вони трималися за руки.

Сльози миттєво обпекли мені очі. Я притиснула цей аркуш до грудей, відчуваючи, як реальність з розмаху б'є мене під дих.

Я вийшла зі спальні і пройшла до кабінету. Там, за масивним дубовим столом, у стіні ховався сейф. Той самий сейф, заради якого мене сюди прислав Маркус. Той самий, що містив суму, здатну врятувати спадщину моєї матері.

Я підійшла до металевих дверцят. Холодний метал обпік мої пальці. Все, що мені потрібно було зробити — це знайти спосіб відкрити його. Забрати гроші, віддати їх дядьку, врятувати картини і власне життя від в'язниці. Маркус мав рацію: це було так просто.

Але я дивилася на цей метал, а бачила перед собою обличчя Томаса і спокійного, розслабленого Артура.

Він не кохав свою дружину, але дав їй стабільність і захист. Він прийняв її дитину від іншого чоловіка, як рідну. Його дружина не була монстром, вона була хорошою матір'ю, але її таємниці та брехня призвели до трагедії, яка зруйнувала їхню сім'ю. Артур зарікся підпускати до себе жінок, бо для нього ми стали синонімом хаосу, зради та фатальних наслідків.

Якщо зараз я відкрию цей сейф і заберу гроші — я принесу в його дім те саме. Мої таємниці. Мій шантажист. Я стану новим ударом у спину, від якого він уже ніколи не оговтається. А Томас... Томас, який тільки-но почав знову говорити, який лише нещодавно зміг вимовити «тато» і попросити печиво, через мій вчинок знову провалиться у свою німоту і темряву. І цього разу — назавжди.

Моя рука безвільно впала вздовж тіла.

— Я не можу, — прошепотіла я в порожній кімнаті. Голос зламався, і по щоках покотилися гарячі, гіркі сльози. — Мамо, пробач мені. Я не можу.

Це рішення розривало мене на шматки, але воно було єдиним правильним. Нехай Маркус забирає картини. Нехай продає їх на аукціоні, хай робить що завгодно. Я не врятую своє минуле ціною майбутнього цих двох людей. Я не принесу в їхнє життя ще один шантаж і не зламаю дитину, яка тільки-но почала одужувати.

Я витерла сльози долонею, відчуваючи, як усередині розливається холодний, але твердий спокій. У мене залишилося три дні. Я ідеально закінчу цей портрет, щоб у Томаса була світла пам'ять про матір. Я отримаю свій чесно зароблений гонорар. А потім... потім я просто зникну. Піду сама, назавжди, не пояснюючи причин і не прощаючись. Це розіб'є серце мені, це завдасть болю йому, але це врятує їх від скандалу і тотального знищення, яке готував мій дядько.

Я востаннє подивилася на металеві дверцята, відвернулася і пішла назад до спальні.

Я тихо прочинила двері, міцно притискаючи до грудей зім'ятий аркуш із малюнком. Мої щоки все ще були вологими від сліз, і я збиралася швидко вмитися, перш ніж він прокинеться.

Але я не встигла.

Артур уже не спав. Він сидів на краю ліжка, спираючись ліктями на коліна, і дивився прямо на мене. Його погляд миттєво змінився, коли він побачив моє заплакане обличчя і те, як судомно я стискаю папір.

— Лівіє? — його голос був хрипким зі сну, але в ньому миттєво спалахнула тривога. Він стрімко підвівся, долаючи відстань між нами за два широкі кроки. — Що сталося? Хто тебе образив?

Його великі, теплі руки обережно лягли на мої плечі, а великий палець стер свіжу сльозу з моєї щоки. У цьому жесті було стільки турботи, стільки щирого, відчайдушного хвилювання за мене, що моє серце зробило ще один болючий кульбіт. Він був готовий розірвати будь-кого, хто змусив мене плакати. Він просто не знав, що плачу я через те, що повинна його покинути.

— Нічого, — прошепотіла я, ледь помітно всміхаючись крізь сльози, і простягнула йому малюнок. — Просто... Томас заходив.

Артур опустив погляд на аркуш. Його очі розширилися, коли він побачив три фігурки, що трималися за руки. Він завмер, і я побачила, як у його погляді спалахнула абсолютна, беззахисна ніжність. Він повільно підняв голову, подивився на мене і, притягнувши до своїх грудей, міцно обійняв, ховаючи обличчя в моєму волоссі.