Розділ 14

Після вчорашньої сповіді в обгорілій кімнаті я майже не спала. Слова Артура про зраду, пожежу і той порожній, випалений біль у його очах крутилися в голові до самого світанку. Я раз у раз згадувала ту мить, коли мої пальці торкнулися його щоки, а повітря між нами іскрило від напруги, готове вибухнути.

Тому о сьомій ранку, остаточно здавшись у боротьбі з безсонням, я накинула легкий кардиган і тихо спустилася на кухню.

У цьому маєтку мої пересування були чітко обмежені контрактом, а снідала я зазвичай на самоті в їдальні для персоналу. Цей ранок не мав стати винятком. Мені просто потрібно було чимось зайняти руки, щоб зняти нервове тремтіння.

Я дістала з величезного холодильника масло та яйця, знайшла в шафах цукор, ваніль і великий пакет борошна. Зазвичай стерильна, схожа на операційну кухня Грейвена почала перетворюватися на нормальне людське місце.

Якраз коли я енергійно замішувала тісто, за спиною почулося тихе шаркання.

Я обернулася. У дверях стояв Томас. Він був у своїй ідеальній шовковій піжамі, притискав до грудей іграшкову машинку і сонно кліпав очима. Мабуть, його розбудив стукіт мого вінчика об металеву миску.

— Привіт, — тихо сказала я, щоб не злякати його. — Тобі теж не спиться?

Томас мовчки дивився на мене, переводячи погляд із мого обличчя на розсипане по стільниці борошно.

— Знаєш, — я витерла руки об рушник і злегка всміхнулася, — коли настрій гірший нікуди, найкращі ліки — це цукор і тісто. Будемо порушувати правила?

Хлопчик кілька секунд вагався, міцніше стискаючи машинку, а потім зробив рішучий крок на кухню. Я підсунула йому спеціальний високий стілець, і він обережно видерся на нього, опинившись поруч зі мною біля стільниці.

За п'ятнадцять хвилин ми влаштували справжню катастрофу для улюбленого порядку Артура. Борошно було всюди: на блискучих сталевих поверхнях, на ідеальній підлозі, на моїх щоках. Томас зосереджено, висунувши кінчик язика, видавлював формочками зірочки.

— Дивись, треба сильніше натискати, ось так, — я накрила його маленьку долоньку своєю і допомогла видавити фігурку. — Ого, ти справжній пекар.

У цей момент Томас випадково різко сипонув пудру з відкритого пакета. Біла хмарка злетіла вгору і осіла прямо на його носі. Він кумедно зморщився і тихо чхнув. Я не витримала і розсміялася вголос, легенько мазнувши його пальцем по щоці, залишаючи білий слід.

Томас підняв на мене очі і відповів широкою, абсолютно беззвучною, але такою щирою усмішкою.

— Що тут відбувається?

Цей різкий, холодний голос, як удар батога, розрізав затишну атмосферу кухні.

Я здригнулася і різко обернулася. У дверях стояв Артур. Після вчорашнього зриву він, здавалося, знову повністю закувався у свою непробивну броню: бездоганний темно-синій костюм-трійка, ідеально зачесане волосся, жодної зайвої емоції на обличчі.

Він зробив крок усередину. Його погляд ковзнув по розсипаному на підлозі борошні, по брудних мисках, по моєму розпатланому волоссю. Артур завмер, щиро вражений цим хаосом на своїй ідеальній території. Його щелепи інстинктивно стиснулися від роздратування.

— Міс Рейд, я, здається, ясно давав зрозуміти щодо порядку... — почав він крижаним тоном, але раптом осікся.

Томас відпустив формочку. Вона з брязкотом впала на стільницю. Хлопчик незграбно зліз зі стільця і, залишаючи білі сліди маленьких ніжок на темному кахлі, побіг просто до Артура.

Він підбіг до нього і міцно обхопив своїми рученятами, вимазаними в тісті та борошні, його ідеальну, дорогу штанину. Хлопчик притиснувся щокою до його коліна, ніби шукав захисту і ділився своїм теплом водночас.

Артур скам'янів. Його широкі плечі напружилися так, ніби він отримав удар під дих. Він дивився на сина зверху вниз, і я бачила, як просто на очах тріщить по швах його багаторічна витримка. Його руки, які він звик тримати в кишенях або жорстко схрещеними на грудях, повільно, невпевнено опустилися на маленьку спину.

Томас підняв голову. Його личко було вимазане білим борошном, але очі сяяли. Він подивився прямо в обличчя Артуру, відкрив рота і дуже тихо, але неймовірно чітко сказав:

— Тато.

Здавалося, на кухні перестав працювати навіть потужний мотор холодильника.

Я завмерла біля столу, притиснувши долоню до губ, боячись навіть голосно видихнути. Два роки мертвої німоти, два роки замкненого в собі страху щойно розбилися об одне коротке слово.

Артур видав глухий, переривчастий звук, схожий на здавлений стогін. Уся його маска жорсткого мільярдера впала на брудну підлогу. Він різко опустився на одне коліно, абсолютно не звертаючи уваги на те, що бруднить свій дорогий костюм. Його великі руки обхопили Томаса і притиснули до грудей. Він стискав його так сильно, ніби це був єдиний якір, що тримав його в цьому світі.

Артур сховав обличчя в плечі сина. Я бачила, як судомно здригається його спина. Людина, яка тримала в страху половину міста, зараз ледь стримувала сльози.

— Я тут, синку, — голос Артура був хрипким, зірваним. Він обережно поцілував його в маківку, залишаючи на своїх губах білий пил. — Я тут.

Вони стояли так довго. Я відвела погляд на вікно, відчуваючи себе зайвою в цей глибоко особистий момент, але водночас клубок у моєму власному горлі заважав ковтати.

Нарешті Артур повільно відсторонив Томаса. Він турботливо, великим пальцем витер борошно з його щоки, глибоко, судомно вдихнув і піднявся на ноги.

Коли він подивився на мене, його очі ще блищали, але щелепи знову були щільно зціплені. Він панічно боявся цієї вразливості, боявся, що я побачила його слабкість.

Він прочистив горло, намагаючись повернути своєму голосу звичний, рівний тембр:

— Сподіваюся, міс Рейд, ви приберете за собою цей хаос. І прослідкуйте, щоб він помив руки перед сніданком.

Не чекаючи на мою відповідь, Артур розвернувся і рушив до виходу. Але на порозі раптом завмер. Його спина напружилася, ніби він боровся із самим собою. Я бачила, як він міцно стиснув кулаки, а потім повільно розтиснув їх.