Розділ 12

Після того, як Артур кинув гроші на стіл і стрімко вийшов із ресторану, між нами впала стіна, товща за бетон. У салоні панувало глухе, задушливе мовчання. Артур вів машину різко, його пальці так сильно стискали обтягнуте шкірою кермо, що кісточки побіліли. Його щелепи були міцно зціплені, а погляд, спрямований на дорогу, не виражав нічого, крім льодяної люті. Люті на мене, на ситуацію і, здавалося, на самого себе.

Я сиділа, втиснувшись у пасажирське сидіння, і відчувала, як ця напруга фізично душить мене. Мої слова в ресторані вдарили в ціль, і тепер крижаний король поспішав повернути мене назад у клітку.

Щойно ми заїхали на територію маєтку, небо, яке ще зранку було яскраво-блакитним, затягнуло важкими хмарами. Артур зупинив машину біля головного входу. Не сказавши жодного слова, він вийшов, грюкнув дверцятами і швидким кроком зник за масивними дверима будинку, залишивши мене наодинці з моїм пакетом розчинників і розбитим настроєм.

Я зайшла до будинку, відчуваючи, як мене накриває відчай. Ця розкішна, ідеально чиста тиша маєтку здавалася нестерпною. Я залишила пакет на столику в холі і, замість того, щоб іти в студію, звернула до скляних дверей, що вели на задню терасу. Мені було потрібне повітря.

Щойно я переступила поріг, небо розкололося навпіл від глухого гуркоту грому. І тієї ж миті стіною линув дощ.

Це була не просто мряка, а справжня, потужна літня злива. Замість того, щоб сховатися під навісом, я зробила крок уперед. Прямо під ці важкі, теплі краплі. Вода миттєво намочила моє волосся, тонка блузка прилипла до плечей, але мені було байдуже. Я підняла обличчя до неба і повільно видихнула. Дощ змивав залишки того задушливого, правильного світу, в якому мене намагався замкнути Артур Грейвен.

Раптом позад мене почувся тихий шурхіт.

Я різко обернулася. На порозі тераси стояв Томас. Він притискав до грудей свій новий яскраво-червоний калейдоскоп і широко розкритими очима дивився на те, як я мокну. У його погляді не було страху, лише величезна, дитяча цікавість до цього хаосу природи, від якого його так старанно оберігали.

— Томасе, — я тепло усміхнулася, змахуючи мокре волосся з обличчя. Я простягнула йому руку, хоча не очікувала, що він підійде. — Дивись, як чудово. Дощ зовсім теплий.

Хлопчик завмер на секунду. А потім його маленька ніжка в ідеальній домашній туфлі зробила невпевнений крок за межі сухої тераси. Крапля дощу впала йому на ніс. Він кумедно зморщився, а потім... зробив ще один крок.

Я не витримала, підійшла ближче і, підхопивши його під пахви, закружляла прямо під зливою.

— Ось так! — засміялася я, відчуваючи, як мій власний біль відступає.

Томас не видав ані звуку, але коли я опустила його на мокру траву, на його обличчі сяяла така яскрава, щира усмішка, якої я ще ніколи в нього не бачила. Він підняв обличчя до дощу, наслідуючи мене, і радісно затупав ногами по калюжах. Вода бризкала на всі боки, бруднячи його ідеально чисті штанці, але це був момент абсолютної, живої свободи.

І цю свободу грубо, безжально розірвали.

Двері тераси розчахнулися з такою силою, що скляна стулка вдарилася об кам'яну стіну.

— Що ви робите?!

Голос Артура пролунав як постріл. Він вилетів під зливу, навіть не помічаючи, як вода миттєво знищує його дорогий костюм. У його сірих очах палав не просто гнів — це був сліпий, тваринний, панічний жах.

Він опинився біля нас за секунду. Грубо, але надійно підхопив мокрого Томаса на руки, притискаючи до своїх грудей, ніби рятував від пожежі.

— Річарде! — заревів Артур так гучно, що перекрив шум дощу.

Дворецький, блідий як смерть, уже стояв на порозі. Артур буквально впхнув сина в руки Річарда. — Негайно витерти! Гаряча ванна, сухий одяг і викликати лікаря! Зараз же!

Річард зник із переляканим Томасом, а Артур різко розвернувся до мене. Його грудна клітка важко здіймалася, мокре чорне волосся спадало на очі, з яких просто сипалися іскри. Він міцно перехопив мене за лікоть і ривком, майже силоміць, затягнув під навіс тераси.

— Ви збожеволіли?! — просичав він, нависаючи наді мною. Від нього йшла така хвиля агресії, що мені довелося втиснутися спиною у стіну. — Він застудиться! У нього слабкий імунітет! Ви могли спровокувати напад! Ви взагалі думаєте, що робите своїми проклятими, неконтрольованими емоціями?!

Страх і несправедливість обвинувачення зірвали мої власні запобіжники. Я з силою вирвала свою руку з його хватки і зробила крок йому назустріч, дивлячись прямо в його розлючені очі.

— Він дитина, Артуре! — мій голос зірвався на крик, луною відбиваючись від стін. — Жива дитина, а не порцелянова лялька, яку треба ховати від дощу! Ви думаєте, що захищаєте його, але ви просто замикаєте його у власному холодному світі! Йому потрібне життя, йому потрібні кольори, йому потрібен сміх, а не цей ваш ідеальний, стерильний склеп!

Слово «склеп» повисло в повітрі між нами, розрізаючи гуркіт грому.

Артур завмер. Його очі, які щойно палали гнівом, раптом стали чорними, як прірва. Уся його фігура напружилася так, ніби він готувався до удару. Він дивився на мене кілька секунд, важко дихаючи, а потім його губи викривила страшна, гірка усмішка, в якій не було ні краплі радості.

— Склеп, кажете... — його голос впав до хрипкого, вібруючого шепоту, від якого по моїй спині поповз крижаний холод. — Ви хочете життя, Лівіє? Хочете бачити, до чого призводять емоції, яким ви так відчайдушно поклоняєтеся?

Він знову схопив мене, цього разу за зап'ястя. Його пальці зімкнулися як сталевий капкан.

— Артуре, пустіть! — я спробувала вирватися, але він навіть не звернув уваги.

Він потягнув мене за собою в будинок. Ми йшли швидко, майже бігли. Вода стікала з нашого одягу на ідеальні паркетні підлоги, залишаючи брудні сліди, але Артуру було плювати на його улюблений порядок. Він тягнув мене коридорами, минаючи головні сходи, проходячи повз шокованих покоївок, які миттєво опускали очі і притискалися до стін.