Розділ 11

Наступного ранку я прокинулася з відчуттям, ніби мене переїхав потяг.

Сон цієї ночі так і не прийшов. Щоразу, заплющуючи очі, я знову відчувала важкий погляд Артура на кухні та ледь помітний, але електричний дотик його великого пальця до свого зап'ястя. Він стверджував, що хоче залишити все розбитим, але моя інтуїція кричала про протилежне.

Щоб заглушити ці думки, я зачинилася в студії з самого ранку і сіла складати список.

Рядок за рядком я виписувала назви специфічних розчинників, відсотки концентрації хімікатів та номери найм'якших пензлів. Мені потрібні були нові матеріали для безпечного відновлення обличчя на портреті. Я намагалася зробити інструкції для Річарда максимально детальними, хоча чудово розуміла: відправляти дворецького в професійну художню крамницю — це як просити хірурга купити запчастини для трактора.

Двері студії відчинилися без стуку.

Я різко обернулася, очікуючи побачити Річарда, але серце миттєво збилося з ритму. На порозі стояв Артур.

На ньому був бездоганний темно-вугільний костюм. Жодного сліду тієї розбитої людини, яка задихалася в цій самій кімнаті вчора вдень, чи втомленого чоловіка з розстебнутим коміром на нічній кухні. Крижаний король повернувся.

Він мовчки підійшов до мого столу, взяв аркуш зі списком і швидко пробігся по ньому поглядом.

— Річард не відрізнить ізопропіловий спирт від терпентину, — рівним тоном констатував він, кидаючи папір назад на стіл. — Збирайтеся, міс Рейд. Ми виїжджаємо за п'ятнадцять хвилин.

Я завмерла, стискаючи в руці олівець.

— Ми? — перепитала я, намагаючись не видати свого хвилювання. — Містере Грейвен, у моєму контракті чорним по білому прописано: жодних виїздів за межі маєтку до завершення роботи. Ви самі наполягали на повній ізоляції.

Він засунув руки в кишені штанів. Його сірі очі зустрілися з моїми.

— Контракт писав я, Лівіє. І я вирішую, коли і які правила я буду порушувати, — його голос був тихим, але не залишав простору для суперечок. — П'ятнадцять хвилин. Чекаю вас у гаражі.

Він розвернувся і вийшов, залишивши мене кліпати очима.

О сьомій п’ятдесят п’ять ранку я вже стояла у величезному, ідеально чистому гаражі маєтку, стискаючи ремінець своєї сумки.

Рівно о восьмій почулися кроки. Артур з’явився так само безшумно, як і завжди. Він мовчки підійшов до хижого чорного спорткара і сам відчинив переді мною пасажирські дверцята. Охорони поруч не було.

Коли я сіла, салон миттєво огорнув мене запахом дорогої шкіри та його парфуму. Дорога до міста минула в тиші, але ця тиша більше не була мертвою. Вона нагадувала натягнуту тятиву лука. Я раз у раз ловила на собі його уважний погляд через дзеркало заднього виду, але щойно наші очі зустрічалися, він холоднокровно повертав увагу до дороги.

У старенькій художній крамниці в центрі міста я нарешті видихнула. Запах лляної олії, свіжого полотна і графіту подіяв на мене як заспокійливе. Я швидко знайшла потрібний стелаж і дістала кілька пляшечок із найделікатнішим розчинником.

Артур стояв біля вітрини з пензлями, схрестивши руки на грудях. Він не квапив мене. Навпаки, здавалося, йому просто подобалося спостерігати за тим, як я працюю у своїй стихії. Коли я виставила флакони на прилавок, він мовчки простягнув власнику чорну картку.

— Я могла б записати це в рахунок витрат, — тихо сказала я.

— Я не змушую своїх працівників кредитувати мої проєкти, — сухо обірвав він, забираючи пакет.

Ми вийшли на залиту сонцем вулицю. Прямо біля крамниці розкинулася невелика алея з місцевими майстрами та сувенірними ятками. Мій погляд миттєво зачепився за прилавок із дерев’яними іграшками. Серед них лежав великий, розмальований вручну калейдоскоп — яскраво-червоний із золотими візерунками.

Я підійшла ближче, взяла його в руки і подивилася у вічко. Всередині вибухали сотні кольорових скелець.

— Артуре, подивіться, — я обернулася до нього, не в змозі стримати щирої усмішки. — Це ідеально для Томаса. Він зможе бачити нові кольори, просто покрутивши його.

Грейвен нахмурився. Його сірі очі ковзнули по яскравій іграшці з відвертою недовірою.

— Він не любить яскраві речі. Його світ — це сірий і чорний, Лівіє. Цей калейдоскоп викличе в нього тривогу. Покладіть на місце.

— Ну будь ласка! — вирвалося в мене зовсім по-дитячому. Я сама не очікувала від себе такої зухвалості, але думка про те, щоб принести Томасу цю магію, була сильнішою за страх перед босом. Я зробила крок до Артура, дивлячись на нього знизу вгору. — Можна? Я обіцяю, йому сподобається! Вчора він грався з фарбами і сміявся. Ну можна-можна?

Артур завмер. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, ніби він намагався зрозуміти, як реагувати на цей безпосередній напад живих емоцій. А потім він зробив плавний, повільний крок назустріч, скорочуючи відстань між нами до мінімуму.

Повітря вмить стало гарячим. Він нахилився так близько, що я відчула тепло його дихання.

— Я куплю це, — його голос упав до небезпечного, глибокого шепоту, від якого по моїй спині пробіг табун мурашок. — Але якщо ця яскрава річ налякає мого сина... якщо вона спровокує в нього напад паніки, Лівіє... я вас покараю. І повірте, ви дуже пошкодуєте про те, що порушили мої правила.

Його тон був жорстким, контролюючим, але в темряві його очей палало щось таке, від чого моє дихання збилося. Це була не просто погроза боса. Це було попередження чоловіка, який визнав, що впустив мене занадто глибоко на свою територію.

Він дістав готівку, кинув її продавцеві, забрав у мене калейдоскоп і рушив до машини. Я пішла слідом, відчуваючи, як палають мої щоки.

Я думала, що ми одразу повернемося в маєток, але Артур припаркував авто біля закритого, елітного ресторану. Нас провели до відокремленого столика в глибині залу, схованого від сторонніх очей високими декоративними рослинами.

Артур узяв меню і, навіть не глянувши в нього, звернувся до офіціанта:
— Два філе сібаса з овочами на пару. І принесіть леді капучино на мигдальному молоці без цукру.