Розділ 10

Я стояла біля мольберта, стискаючи в руці вологий спонж, і не розуміла, що відбувається.

Ще секунду тому Артур Грейвен увійшов до студії. Він збирався щось сказати — я бачила це по тому, як розтулилися його губи. Але його погляд ковзнув повз мене. Туди, де на очищеному клаптику полотна з'явилися очі його загиблої дружини.

І тієї ж миті ідеальний, залізний містер Грейвен просто зламався.

Він зробив хисткий крок назад, його плечі зсутулилися. Рука судомно вчепилася в комір ідеальної сорочки, наче краватка, якої там навіть не було, раптом почала його душити. Він хапав ротом повітря, але воно ніби не потрапляло в легені. Його льодяні очі розширилися від сліпого, тваринного жаху. Він дивився не на картину. Він дивився кудись у моторошне минуле.

Я бачила таке раніше. Справжня, глуха панічна атака, коли розум провалюється у власне пекло. У моєї мами траплялися подібні зриви в останні місяці її хвороби, коли біль ставав нестерпним. Тоді я навчилася, що жалість і ніжне сюсюкання не допомагають — вони лише живлять страх. Потрібен жорсткий якір. Інакше цей чорний вакуум затягнув би його на дно прямо на моїх очах.

Здоровий глузд підказував натиснути кнопку виклику і покликати Річарда. Але я розуміла: для такого чоловіка, як Артур, немає нічого гіршого, ніж дозволити підлеглим побачити його слабкість.

Я кинула спонж на стіл і стрімко підійшла до нього.

— Артуре, — мій голос пролунав різко, як удар.

Він не відреагував. Його грудна клітка ходила ходором, а погляд залишався розфокусованим.

Я безцеремонно схопила його за плечі. Під тканиною сорочки м'язи були твердими, як камінь.

— Артуре Грейвене, подивіться на мене! — я струсонула його, змушуючи опустити голову. — Ви не там. Чуєте? Ви не там.

Його очі на мить сфокусувалися на моєму обличчі. Я підняла руки і жорстко, впевнено обхопила його обличчя своїми долонями. Від моїх пальців різко тхнуло хімічним розчинником. Цей їдкий, агресивний запах ударив йому в ніздрі, перебиваючи фантомний сморід з його спогадів.

Він різко втягнув повітря, кліпнувши.

— Назвіть мені три речі, які ви зараз бачите. Швидко, — наказала я, не прибираючи рук із його щелеп, утримуючи зоровий контакт.

Він спробував відсторонитися, але я тримала міцно.

— Я... — його голос дрижав, зриваючись.
— Три речі, Артуре. Зараз.
— Ваші... ваші руки, — він дихав так важко, ніби щойно випірнув із глибокої води. — Фарба... на вашій щоці.
— Ще одну.
— Ви... — його голос став трохи рівнішим, фокус остаточно повернувся в сьогодення. — Ви руйнуєте мій особистий простір, міс Рейд.

Я повільно видихнула і прибрала руки, роблячи крок назад.

Його обличчя все ще було блідим, але до очей повернувся той самий сталевий, холодний блиск. Він провів рукою по волоссю, повертаючи йому звичний ідеальний вигляд, і поправив комір. Секунду тому він був розбитим на друзки, а зараз маска знову лягла на обличчя, приховавши шви.

Він подивився на мене. У цьому погляді була суміш полегшення, гніву і глибокого сорому за те, що я стала свідком його вразливості.

Він не сказав «дякую». Він взагалі нічого не сказав. Артур просто розвернувся на п'ятах і стрімко вийшов із майстерні, залишивши мене наодинці з наполовину очищеним портретом і запахом розчинника.

Була друга година ночі, коли я остаточно здалася в спробах заснути.

Тиша цього величезного маєтку тиснула на вуха. Я накинула поверх своєї улюбленої смарагдової шовкової піжами — коротких шортиків і топу на тонких бретелях, оздобленого чорним мереживом, — довгий товстий в'язаний кардиган і безшумно вислизнула в коридор. Мені просто потрібна була склянка води.

Головна кухня знаходилася на першому поверсі. Це було величезне, високотехнологічне приміщення з темного мармуру та металу, більше схоже на операційну, ніж на місце для приготування їжі.

Я штовхнула скляні двері і завмерла.

На кухні не горіло світло, окрім тьмяної підсвітки під барною стійкою. І там, спираючись ліктями на холодний мармур, сидів Артур.

На ньому більше не було ідеального піджака. Сорочка розстебнута на три ґудзики, рукави недбало закочені до ліктів, оголюючи сильні передпліччя. Перед ним стояла напівпорожня пляшка віскі й одна склянка з льодом.

У напівтемряві він здавався іншим. Не босом. Не мільярдером-контролером. Просто втомленим чоловіком із тінями під очима.

Він підняв голову на звук моїх кроків. Ми кілька секунд мовчки дивилися одне на одного. Я могла б розвернутися і піти, щоб не порушувати його усамітнення, але натомість я підійшла до кухонного острова і дістала з шафки склянку.

— Вам налити? — його голос пролунав хрипко в нічній тиші. Він підняв пляшку віскі.

— Я прийшла по воду, — спокійно відповіла я, наповнюючи склянку з-під фільтра. — Але, мабуть, лід мені не завадить.

Я підійшла до його боку стійки. Артур мовчки взяв щипці і кинув два кубики льоду в мою воду.

Ми стояли поруч. Ближче, ніж дозволяли правила.

— Ви не закричали, — раптом порушив тишу Артур. Він не дивився на мене, крутячи склянку з бурштиновою рідиною в руках. — Не побігли кликати охорону. Не розгубилися.

— У моєму житті було достатньо хаосу, щоб навчитися в ньому орієнтуватися, — я зробила ковток холодної води. — Паніка інших мене не лякає.

— Я терпіти не можу слабкість, — він стиснув склянку так, що побіліли кісточки пальців. Його голос був просякнутий гіркотою і якоюсь темною, цинічною злістю на самого себе. — Особливо свою власну. Емоції роблять нас вразливими, Лівіє. Вони змушують втрачати контроль. А коли ти втрачаєш контроль... ти втрачаєш усе.

Я сперлася стегном на мармурову стійку і повернула до нього голову.

— Емоції означають, що ви живий, Артуре. Як і Томас. Сьогодні вранці він сміявся. Ви бачили?

Він нарешті підняв на мене очі. У напівтемряві вони здавалися майже чорними.

— Бачив.

Одне слово, але в ньому було стільки ваги.