Розділ 9. Тепло і лід

Наступного ранку я прокинулася з чітким планом.

Вчорашній вечір виснажив мене, але дитячий малюнок вугіллям, залишений на моєму столі, надав сил. Артур Грейвен наказав мені триматися подалі від його сина. Він вимагав стерильності, тиші та підкорення.

Але цього ранку я збиралася порушити всі три правила одразу.

Щойно я зайшла до студії, першим ділом відкотила важкий мольберт із похмурим портретом у найдальший, найбезпечніший кут кімнати. Я не збиралася ризикувати своєю роботою. А потім звільнила величезний простір посеред студії.

Я розстелила на ідеальному паркеті кілька метрів щільного крафт-паперу, закріпивши його краї скотчем. Зі своєї сумки, яку привезла з міста, я дістала те, чим не користувалася для реставрації: звичайні, але неймовірно яскраві акрилові фарби.

Сонячно-жовта. Насичена ультрамаринова. Кармінно-червона. Жодного чорного. Жодного сірого.

Я сіла на підлогу по-турецьки і стала чекати.

Двері прочинилися безшумно рівно о десятій. Томас обережно зазирнув усередину, його великі очі одразу знайшли мій робочий стіл. Зрозумівши, що мене там немає, він розгублено закліпав.

— Привіт, — тихо сказала я з центру кімнати.

Хлопчик здригнувся і подивився на мене. Він був одягнений у ідеальну, випрасувану до хрускоту темно-синю сорочку і строгі штанці — зменшена копія свого холодного батька.

Я поплескала рукою по папері поруч із собою.

— Знаєш, Томасе, цей дім занадто похмурий. Твій батько, здається, забув, що у світі існують інші кольори, крім чорного. Але ми можемо це виправити.

Він зробив кілька невпевнених кроків. Зупинився на краю паперу, не наважуючись наступити на нього своїми ідеальними туфлями. Він боявся забруднити простір. Боявся порушити порядок, у якому жив.

— Це безпечна зона, — я усміхнулася і відкрила баночку з яскраво-жовтою фарбою. Вона пахла теплом і дитинством. — Тут немає правил. І можна робити ось так.

Я занурила вказівний палець у густу фарбу і, не вагаючись ані секунди, мазнула нею себе по носі.

Очі Томаса розширилися до розмірів блюдець. Він завмер, ніби очікував, що зараз пролунає сирена або зі стелі вдарить блискавка. Але нічого не сталося. Була лише я, мій смішний жовтий ніс і білий папір.

Я простягнула йому відкриту баночку з ультрамарином.

Томас повільно опустився на коліна. Його маленька ручка тремтіла, коли він простягнув її до фарби. Він обережно, лише кінчиком мізинця, торкнувся синьої поверхні. А потім перевів погляд на папір і залишив там крихітну, несміливу крапку.

— Непогано для початку, — я підморгнула, занурюючи долоню в червоний акрил і залишаючи на папері великий, жирний відбиток своєї руки. — Але можна масштабніше.

Томасу не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти правила цієї нової гри, де правил не існувало.

Вже за п'ятнадцять хвилин крафт-папір перетворився на вибух кольорів. Хлопчик малював не пензлями — він малював руками. Він змішував жовтий із синім, радісно спостерігаючи, як народжується зелений. Коли він випадково зачепив рукою свою ідеальну сорочку, залишаючи на ній яскраву пляму, він перелякано стиснувся, кинувши на мене панічний погляд.

Я у відповідь лише вимазала свої долоні й навмисно ляпнула червоною фарбою на свої власні джинси.

— Упс. Здається, фарба сама стрибає, — засміялася я.

Плечі Томаса розслабилися. А потім сталося те, заради чого я була готова витримати ще десяток таких пекельних вечерь з його батьком.

Томас потягнувся рукою в синю фарбу і, хитро примружившись, мазнув нею мене по щоці. Я ахнула, зробивши вигляд, що страшенно обурена, і у відповідь залишила жовтий слід на його лобі.

Його рот відкрився. Звуку не було — Томас усе ще залишався в полоні своєї німоти. Але його плечі дрібно затряслися від беззвучного сміху, а на обличчі розквітла широка, щира, абсолютно щаслива усмішка. Він сміявся.

***

Артур

Я сидів у своєму кабінеті, марно намагаючись зосередитися на квартальному звіті.

Рядки цифр зливалися в суцільну пляму. У голові досі лунав різкий скрегіт стільця по паркету в їдальні. Я відчував фантомний дотик її пальців на своєму плечі і той проклятий запах — суміш розчинника, кави та чогось квіткового, що належав тільки їй.

Лівія Рейд була хаосом. Стихійним лихом, яке я сам впустив у свій дім. Вона порушувала межі, ставила запитання, які я заборонив ставити, і, що найгірше, вона змушувала мене відчувати. Те, як моє тіло відреагувало на неї вчора, було катастрофою. Це була слабкість, якої я не міг собі дозволити.

Я відкинув ручку, відчув, як наростає глухий головний біль, і перевів погляд на великий монітор системи безпеки, що висів на стіні. Я хотів переконатися, що вона там, де й має бути. Працює. Мовчки. Підпорядковуючись контракту.

Я вивів на екран камеру номер чотири — студія в Західному крилі.

Серце пропустило удар.

Мольберт стояв у кутку, але це було єдине, що знаходилося на своєму місці. Посеред кімнати, просто на антикварному паркеті, був розстелений папір, перетворений на суцільне місиво кричущих кольорів.

Але найгіршим було інше.

На підлозі сиділа Лівія. Її обличчя та одяг були перемазані фарбою. А поруч із нею...

Я різко підвівся з крісла. Томас.

Мій син, якому було суворо заборонено заходити до цього крила і якого я наказав Лівії ігнорувати, сидів на підлозі. Його дорога сорочка була безнадійно зіпсована червоними і синіми плямами. Його обличчя було вимазане. Це був бруд. Безлад. Пряме, зухвале порушення всіх правил безпеки та субординації.

Лють гарячою хвилею вдарила в голову. Мої пальці автоматично натиснули кнопку інтеркому на столі.

— Річарде, — мій голос прозвучав як удар батога. — Негайно йдіть до студії в Західному крилі. Заберіть звідти Томаса і...

Я осікся. Слова застрягли в горлі.

Моя рука, що тримала кнопку інтеркому, завмерла. Я не відриваючись дивився на монітор.