Розділ 8

Наступний день минув у задушливій, токсичній напрузі.

Я провела в студії десять годин, методично зчищаючи шар кіптяви з правого боку портрета, але мої думки раз у раз поверталися до вчорашньої сцени в машині. Артур Грейвен хотів мене покарати. Він збирався затягнути мене у свій вихолощений світ і змусити грати виключно за його правилами.

Рівно о вісімнадцятій нуль-нуль я залишила студію, вимивши стіл до хірургічного блиску, і піднялася до себе.

Я відчинила двері й мимоволі завмерла на порозі.

На ідеально застеленому сріблястому ліжку лежала велика пласка коробка з матового чорного картону, перев'язана вузькою шовковою стрічкою. Збоку стояв менший, але такий самий елегантний пакунок. Під стрічкою біліла цупка візитівка із золотим тисненням.

Я підійшла ближче, відчуваючи, як усередині закипає обурення, і різко перевернула картку. Там був лише один рядок, написаний гострим, бездоганним почерком:

«Одягніть це. Головна їдальня. 20:00».

Жодного «будь ласка». Жодного вибору. Просто жорсткий наказ.

Різким рухом я смикнула за стрічку і зняла кришку. На тонкому шарудливому папері лежала сукня. Я обережно підняла її за плечики, і тканина м'яко стекла донизу. Це був справжній витвір мистецтва з чорного шовку та тонкого французького мережива. Довга, з глибоким V-подібним вирізом, відкритими плечами і зухвалим розрізом від стегна. У меншій коробці виявилася пара класичних чорних туфель на безжально високій шпильці.

Мій розмір. Мій підйом. Він усе прорахував.

Він хотів, щоб я відчула себе лялькою, яку можна переодягати на власний розсуд. Хотів нагадати, що за гроші здатен змусити мене вписатися в його ідеальний інтер'єр, стерши мою особистість.

Моїм першим поривом було жбурнути цю розкішну тканину на підлогу, втягнути свої протерті джинси і спуститися вниз саме так. Це був би ідеальний бунт. Але потім холодна реальність вдарила під дих.

Я не могла. Аванс.

Ті п'ятдесят тисяч уже пішли на перекриття боргів Маркуса. Я була загнана в глухий кут жорстким контрактом. Якщо я зараз влаштую відвертий демарш і Грейвен мене вижене, вимагаючи неустойку, я опинюся на самому дні, ще й із боргами, які ніколи не зможу виплатити. Він чудово знав, що я на гачку, і саме тому дозволяв собі ці накази.

Я підійшла до дзеркала, стискаючи в руках прохолодний чорний шовк. У відображенні на мене дивилася дівчина, яка не мала вибору, але зберігала гордість.

Гаразд, Артуре. Ти знаєш, що я не можу піти, і хочеш змусити мене грати за своїми правилами? Ми зіграємо. Я вдягну цю сукню. Але я не буду твоєю покірною декорацією. Я стану твоєю проблемою.

Наступну годину я витратила на збори. Коли я вдягнула сукню, шовк обійняв тіло ідеально, а чорне мереживо контрастувало зі світлою шиєю, роблячи образ не просто елегантним, а небезпечно звабливим. Я не стала збирати своє неслухняне хвилясте волосся у строгий вузол. Натомість дозволила йому вільно спадати на відкриті плечі, додавши трохи творчого хаосу. Темно-бордова помада і туш завершили справу.

О сьомій п'ятдесят п'ять я вийшла в коридор. Мої підбори дзвінко відбивали ритм по паркету — звук, якого цей дім, імовірно, не чув уже дуже давно.

Головна їдальня знаходилася на першому поверсі. Це був величезний, похмурий зал із височенними стелями, кришталевою люстрою та довжелезним столом із червоного дерева, за яким легко могла б розміститися рада директорів корпорації.

Артур уже чекав.

Він стояв спиною до дверей, біля високого вікна, і дивився в темряву саду, тримаючи в руці склянку з віскі на два пальці. На ньому був чорний смокінг — настільки ідеальний, що здавалося, чоловік у ньому народився.

Я зробила крок усередину. Звук моїх підборів розрізав тишу.

Артур повільно обернувся. Слова, які він, певно, збирався сказати, застрягли йому в горлі.

Я бачила, як це сталося. Це була лише частка секунди, мікроскопічний збій у його бездоганній програмі, але я його вловила. Льодяно-сірі очі ледь помітно розширилися, пальці міцніше стиснули склянку. Його погляд — повільний, важкий і майже фізично відчутний — ковзнув від моїх відкритих ключиць уздовж лінії шовку до розрізу на стегні. На якусь мить у ньому спалахнув той самий темний, зголоднілий хижак, якого я розбудила вчора в машині.

Але вже наступної секунди броня повернулася на місце. Маска лягла на обличчя, перетворивши його на знайому кам'яну статую.

— Виглядаєте... доречно, міс Рейд, — його голос пролунав сухо і байдуже.

— А ви виглядаєте так, ніби ми на похороні, містере Грейвен, — парирувала я, зупиняючись за кілька кроків від столу. Сукня шаруділа, підкреслюючи кожен мій рух. — Чийогось почуття гумору, можливо?

Він поставив склянку на стіл.

— Я оплакую вашу відсутність дисципліни. Ваше місце там, — він кивнув на протилежний кінець цього величезного шматка полірованого дерева.

Між нами лежало метрів п'ять порожнечі, срібних підсвічників та ідеально розставленого кришталю.

— Ви серйозно? — я скептично вигнула брову.

— Абсолютно. Сідайте.

Я хмикнула. Замість того, щоб покірно піти туди і грати роль далекої картинки, я підійшла до важкого стільця з високою спинкою, який стояв на призначеному мені місці, і міцно вхопилася за нього.

А потім потягнула на себе.

Ніжки з різким, гучним скреготом проїхалися ідеальним паркетом. Звук був таким дратівливим, що Артур аж здригнувся, а в його очах спалахнула щира лють. Я тягнула стілець уздовж столу, ігноруючи його вбивчий погляд, поки не зупинилася за метр від нього, на правому розі. Гучно поставила меблі на місце і граціозно сіла, закинувши ногу на ногу. Шовк миттєво ковзнув угору, оголюючи стегно.

— Так набагато краще, — я солодко посміхнулася. — Я не маю звички кричати через усю кімнату, щоб попросити сіль.

— Ви поводитеся як дикунка, — процідив він, дивлячись на слід, який стілець залишив на паркеті. — Етикет для вас — порожній звук?