Розділ 7

П'ятниця. З тієї ночі біля масивних дубових дверей у Західному крилі минуло сорок вісім годин. Сорок вісім годин абсолютної, паралізуючої тиші.

Артур Грейвен більше не з'являвся у студії. Він надсилав Річарда перевіряти мій ідеально чистий стіл о вісімнадцятій нуль-нуль, а сам уникав мене так ретельно, ніби я стала рознощиком якоїсь смертельної інфекції. Цей його відступ, його спроба відновити свою крижану броню після того, як ми ледь не спалили її дотла в темному коридорі, обурювала мене ще більше.

На годиннику була десята вечора. Я сиділа на підлозі своєї розкішної кімнати, обхопивши коліна руками. Стерильний вакуум маєтку стискав горло. Мені здавалося, що якщо я проведу в цій ідеальній, безшумній коробці ще хоч годину, я просто зійду з глузду.

І тут я згадала слова хлопця із заправки. Джейка.

«Щоп'ятниці ми збираємося в місцевому пабі... Якщо тобі раптом захочеться втекти від тих похмурих стін — приходь».

Я підвелася. Залишатися тут більше не було сил. Швидко скинувши домашній одяг, я натягнула чорні джинси, важкі черевики та свою стару шкіряну куртку.

Я знала, що головні ворота під сигналізацією, але ще вчора вдень, гуляючи територією під наглядом камер, я помітила стару хвіртку за оранжереєю, якою користувалися садівники. Засувка там була іржавою і трималася на чесному слові. Проблемою був лише Данте. Я чудово пам'ятала цього гігантського пса, тому перед тим, як вийти в темряву, пробралася на кухню і прихопила зі столу чималий шматок сирого кров'яного стейка, який знайшла в одному з холодильників.

Данте виринув із темряви біля оранжереї абсолютно безшумно. Я відчула його присутність швидше, ніж побачила. Його жовті очі спалахнули в нічній імлі, і з пащі вирвалося глухе, попереджувальне гарчання.

— Тихіше, хлопчику, — прошепотіла я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. Я кинула шматок м'яса на мокру траву за кілька метрів від себе.

Звір секунду вагався, а потім, клацнувши потужними щелепами, накинувся на частування. Поки він був зайнятий, я збила іржаву засувку каменем і вислизнула за межі території маєтку.

За пів години швидкої ходьби темною трасою я дісталася містечка.

Місцевий паб називався «Мідний рись».

Він зустрів мене саме тим, чого я так відчайдушно потребувала: густим запахом дешевого пива, смажених картопляних діпів, голосним сміхом і хрипким інді-роком, що лунав із музичного автомата.

Я протиснулася до барної стійки, замовила темний ель і з насолодою зробила великий ковток. Хаос. Прекрасний, живий хаос.

— Новенька? — барменка, жінка років п'ятдесяти з яскравою рудою хімічною завивкою, поставила переді мною миску з солоним арахісом. — Я тут усіх знаю. А тебе бачу вперше.

— Я реставраторка. Працюю... неподалік, — обережно відповіла я, не бажаючи називати імен.

— Неподалік? — жінка примружилася і раптом ахнула, прикривши рот рукою. — Тільки не кажи, що в Чорному маєтку? У Грейвена?

Я повільно кивнула.

Барменка перехрестилася, важко спершись на стійку.

— Бідна дитино. Як ти там виживаєш? Звідти ж усі тікають. Кажуть, після тієї страшної ночі він зовсім втратив глузд. Замкнувся, нікого не пускає. Моя сусідка працювала там покоївкою, то казала, що там не можна ні голосно говорити, ні сміятися. Мертвий дім. А все через ту пожежу і... — вона знизила голос до конспіративного шепоту, нахилившись ближче, — прокляття. Кажуть, дух його дружини досі ходить Західним крилом і плаче в замкненій кімнаті.

Я ледь не поперхнулася елем. Прокляття? У цьому ідеально вичищеному будинку?

— О, привіт! Я ж казав, що ти прийдеш!

Я обернулася. Переді мною стояв Джейк. Сьогодні він був без куртки, у простій сірій футболці. Його очі радісно блищали в напівтемряві пабу.

— Не міг уявити, що ти вирвешся з лап маєтку, — засміявся він, перекрикуючи музику. — Пішли, тут занадто тісно для розмов!

Музичний автомат саме ввімкнув швидкий, ритмічний трек. Джейк без зайвих церемоній схопив мене за руку і потягнув у центр залу, де вже танцювало кілька пар. Це справді було не те місце для довгих філософських розмов — тут панував рух і вільна енергія. Я дозволила собі розслабитися. Ми танцювали, сміялися, Джейк жартував і кружляв мене в натовпі. Я нарешті відчувала себе живою людиною, а не безмовною деталлю в чийомусь вихолощеному механізмі.

Але атмосфера в пабі раптом невловимо змінилася.

Музика не стихла, люди не перестали рухатися, але повітря навколо ніби стало важчим на кілька тонн. Джейк різко зупинився, його невимушена посмішка згасла. Він напружено дивився кудись мені за спину.

Я повільно обернулася.

Артур.

Він стояв на порозі цього брудного, галасливого пабу, виглядаючи як темне божество помсти, що випадково спустилося в пекло. На ньому був чорний кашеміровий піджак і темна водолазка. Його льодяно-сірі очі безпомилково знайшли мене в натовпі за частку секунди. Його важкий погляд одразу ж зупинився на руці Джейка, яка все ще лежала на моїй талії.

Грейвен рушив до нас. Натовп розступався перед ним інстинктивно, немов перед хижаком. Він не сказав жодного слова. Підійшов упритул, і його сталеві пальці жорстко обхопили моє зап'ястя, змушуючи Джейка відпустити мене.

— Гей, чоловіче, спокійно, — Джейк насупився і спробував зробити крок уперед, але один льодяний, попереджувальний погляд Артура змусив його завмерти на місці.

— На вихід. Зараз же, — голос Артура пролунав тихо, але в ньому була така концентрована, чорна лють, що сперечатися на людях не мало жодного сенсу.

Він буквально витягнув мене на вулицю, де вже лив дрібний, холодний дощ. Чорний позашляховик стояв припаркований із порушенням усіх можливих правил просто біля входу. Артур відчинив пасажирські дверцята і практично заштовхнув мене всередину, після чого стрімко обійшов машину і сів за кермо.

Двері заблокувалися з глухим клацанням. Ми опинилися в ізольованій, темній капсулі, просякнутій його запахом.