Розділ 6

Годинник на тумбочці світився блідо-синім: друга година ночі.

Я лежала на ідеальному королівському ліжку, дивлячись у темну стелю своєї «камери». Стерильна тиша маєтку Грейвена не просто дратувала — вона фізично тиснула на скроні, не залишаючи жодного шансу на сон. У моїй старій квартирці завжди було чути шум машин, кроки сусідів або гудіння старого холодильника. Тут же не було нічого. Тільки абсолютний, мертвий вакуум.

Відкинувши важку шовкову ковдру, я спустила ноги на холодну підлогу. У горлі пересохло. Мені потрібна була склянка води, а ще більше — рух. Залишатися в цій кімнаті бодай на хвилину довше здавалося нестерпним.

Я не стала переодягатися, залишившись у вільних бавовняних штанах і розтягнутій сірій майці, яка недбало спадала з одного плеча. Проігнорувавши нічну прохолоду коридорів, я тихо відчинила двері.

Коридор тонув у густих тінях. Єдиним джерелом освітлення було холодне місячне світло, що пробивалося крізь високі, вузькі вікна і лягало на паркет рівними срібними квадратами. Товстий килим повністю поглинав мої кроки, перетворюючи мене на ще одного привида цього дому.

Я мала піти до сходів і спуститися на кухню. Я чудово пам'ятала інструкції Річарда про маршрути. Але чим далі я йшла порожнім коридором, тим сильніше мене охоплювало дивне, непереборне відчуття.

Мої ноги ніби самі звернули на роздоріжжі. Світло тут стало тьмянішим, а повітря — відчутно холоднішим, пробираючи до сиріт. У ньому більше не відчувалося того стерильного аромату мийних засобів. Натомість з'явився ледь вловний, примарний запах старого дерева і... попелу.

Західне крило.

Я зрозуміла це тієї миті, коли побачила, що килим під ногами закінчився, змінившись на голий, темний паркет. Стіни тут не були ідеально білими. У місячному світлі я помітила темні, нерівні розводи на шпалерах — сліди кіптяви, які не змогли, або не захотіли, вимити до кінця.

Серце забилося швидше, відбиваючи тривожний ритм десь у горлі. Здоровий глузд кричав, що треба розвертатися і йти назад. Але мій погляд уже зачепився за них.

Двері в самому кінці коридору.

Вони кардинально відрізнялися від усіх інших у маєтку. Масивні, з почорнілого від часу чи екстремальної температури дуба, з важким латунним замком. На відміну від решти будинку, який кричав про сучасний, холодний мінімалізм, ці двері були монументальними. Вони зберігали таємницю. Таємницю чоловіка, який контролював усе навколо, але не міг контролювати власних демонів.

Я зробила крок. Потім ще один. Холод пробирав крізь тонку тканину майки, але професійна цікавість і моя вроджена впертість тягнули мене вперед. Я просто хотіла подивитися. Лише торкнутися металу. Відчути, що саме ховається за цією межею.

Я підняла руку, затамувавши подих. Мої пальці зависли в міліметрі від холодної латунної ручки.

— Я ж ясно сказав: Західне крило — заборонена зона.

Глухий, вібруючий голос прорізав темряву, наче удар хлиста.

Перш ніж я встигла відсмикнути руку чи хоча б скрикнути, з непроглядної тіні виринулася чоловіча постать. Сталеві пальці мертвим хватом зімкнулися на моєму голому зап'ясті.

Мене різко, але без зайвої грубості смикнули назад. Світ крутнувся перед очима, і наступної миті моя спина з глухим стукотом впечаталася в холодну стіну коридору.

Артур Грейвен стояв упритул до мене.

Він не був схожий на того бездоганного мільярдера в костюмі-трійці, якого я бачила вдень. На ньому були лише темні штани і чорна сорочка, розстебнута майже до середини грудей. Його волосся було злегка розпатланим, наче він теж довго і марно намагався заснути. Але найстрашнішим був його погляд. У напівтемряві його льодяно-сірі очі світилися дикою люттю людини, чий особистий простір безцеремонно зламали.

Він однією рукою утримував моє зап'ястя притиснутим до стіни над моєю головою, а іншою сперся об шпалери просто біля мого обличчя, надійно блокуючи будь-який шлях до втечі.

— Що ви тут робите, Лівіє? — його голос упав до небезпечного, хрипкого шепоту.

Від нього пахло дорогим віскі, холодною ніччю і тією самою терпкістю кедра. Він стояв настільки близько, що тепло його тіла пробивалося крізь тонку бавовну моєї майки, контрастуючи з крижаним повітрям коридору.

— Я... я просто заблукала, — брехня зірвалася з губ жалюгідно й невпевнено. Мій пульс калатав так сильно, що я боялася, він його почує.

— Не брешіть мені, — Артур нахилився ще ближче. Його дихання обпалило мою щоку. — Ви прекрасно знали, куди йдете. Я бачив, як ви розглядали сліди на стінах. Ваша цікавість переходить межі контракту, міс Рейд.

— Відпустіть мене, — я спробувала висмикнути руку, але його хватка на моїй голій шкірі була як сталевий капкан. Мій страх раптом почав відступати, поступаючись місцем злості. Я різко підняла підборіддя, зустрічаючись із його поглядом. — Ви робите мені боляче. І якщо ви думаєте, що можете кидатися на людей у темряві тільки тому, що ви їм платите, то ви помиляєтеся.

Його щелепа напружилася. Очі звузилися, скануючи моє обличчя. Він очікував побачити паніку. Очікував сліз або виправдань, але мій виклик ніби збив його з пантелику.

Тієї ж миті повітря між нами невловимо змінилося.

Лють, яка випромінювалася від нього ще секунду тому, раптом зіткнулася з чимось іншим. Артур завмер. Його погляд повільно ковзнув від моїх очей униз, затримуючись на губах, а потім на оголеній лінії шиї та ключиці, де майка зсунулася ще нижче.

Я перестала дихати. Темрява коридору, його широкі груди за кілька сантиметрів від моїх, його жорсткі пальці на моїй голій шкірі — усе це раптом стало занадто гострим. Занадто небезпечним. Повітря між нами ніби наелектризувалося.

Він теж це відчув. Його хватка на моєму зап'ясті не стала м'якшою, але його великий палець раптом ледь здригнувся, вловивши мій шалений пульс. Це не був свідомий жест чи пестощі. Це було раптове, жорстке зіткнення з реальністю — усвідомлення того, наскільки ми зараз близько. Наскільки я жива, тепла і непередбачувана в його мертвому, вивіреному світі.