Розділ 5

Наступний ранок почався для мене рівно о сьомій тридцять.

Спустившись на сніданок у порожню їдальню для персоналу, я знайшла там не лише ідеальну вівсянку під срібною кришкою, а й невеликий портативний радіоприймач на кухонній стійці. Мабуть, хтось із прислуги забув його, поспішаючи зникнути до мого приходу.

«Я не вкрала, а лише тимчасово позичила», — виправдала я себе, рішуче ховаючи приймач у кишеню свого об'ємного розтягнутого светра. Мені життєво необхідна була музика для роботи, адже мій телефон залишився у Річарда. Хай спробують відібрати.

О восьмій я увійшла до студії, міцно тримаючи за ручку свій металевий кейс. Ця простора кімната з ідеальними білими стінами та панорамними вікнами дратувала мене своєю вихолощеною чистотою. Вона не була схожа на місце, де творять або рятують мистецтво. Вона нагадувала операційну.

За пів години я змінила це.

Я розкрила мамин кейс і методично розклала на ідеальному скляному столі свій арсенал. Десятки баночок із розчинниками, лляною олією, спеціальними лаками та клеями. Поруч лягли хірургічні скальпелі, шпателі, ватні палички та ціла батарея пензлів із колонку й білки. Я відкрила флакон із піненом, і його різкий, терпкий запах миттєво витіснив із кімнати мертвий аромат дорогих мийних засобів.

Потім я дістала поцуплений приймач, поставила його на край столу і покрутила коліщатко налаштувань, ловлячи сигнал крізь товсті стіни маєтку. З поваги до жінки на понівеченому полотні я не стала шукати свою улюблену електронну музику, а зупинилася на станції з класикою. М'яке соло на віолончелі полилося з динаміка, заповнюючи стерильну порожнечу студії життям. Це був мій творчий хаос. Моя зона комфорту.

Важке хвилясте волосся лізло в очі, тож я звично скрутила його на потилиці у недбалий вузол і замість шпильки проткнула дерев’яним вугільним олівцем. Натягнувши старий робочий фартух поверх розтягнутого светра, я підійшла до мольберта і кінчиком скальпеля обережно торкнулася країв обгорілого полотна. На щоці вже відчувався легкий свербіж — я випадково розмазала сажу тильним боком долоні.

Я настільки занурилася в процес, що не почула кроків.

Двері відчинилися різко, без стуку. Артур Грейвен завмер на порозі, ніби наштовхнувся на невидиму, але дуже щільну стіну зі звуків віолончелі та запаху розчинників.

Сьогодні він був у вугільно-чорному костюмі-трійці, який сидів на ньому так бездоганно, наче був його другою шкірою. Але його обличчя... Льодяно-сірі очі миттєво пробіглися по розкладених інструментах, брудних ганчірках і зупинилися на радіоприймачі. Я фізично побачила, як напружилася його щелепа.

— Що тут відбувається? — його голос прозвучав настільки холодно, що, здавалося, мелодія віолончелі спіткнулася.

— Те, за що ви мені платите, містере Грейвен, — спокійно відповіла я, не відкладаючи скальпель. — Робочий процес.

Він зробив кілька кроків усередину, і його висока постать нависла наді мною, випромінюючи загрозливу напругу. Він гидливо вказав на стіл.

— Це не робочий процес, міс Рейд. Це звалище. І, якщо я не помиляюся, це радіо з кухні персоналу. Я вимагаю ідеального порядку у своєму домі, а також дотримання правил — виносити речі з їдальні заборонено. Вимкніть це. Негайно.

— Я його позичила. Можете вирахувати оренду з мого гонорару, — я випросталася, гордо піднявши підборіддя. — А щодо порядку... це не дім і не музей. Це майстерня. Щоб зняти кіптяву, мені потрібні хімікати під рукою, а не акуратно заховані в шафках заради вашого естетичного задоволення. Музика ж допомагає мені відчувати полотно.

— Ви перетворили кімнату на хлів за тридцять хвилин, — він зробив ще один крок ближче, так близько, що я відчула тонкий аромат його парфумів — суміш кедра і холодного металу. Його тон став тихим, небезпечно вібруючим. — Я купив ваш талант, Лівіє. Але я не збираюся терпіти ваш безлад. Кожного вечора цей стіл має бути абсолютно порожнім.

Мене остаточно обурив його маніакальний контроль. Я зробила крок йому назустріч, скорочуючи відстань.

— Ви найняли реставратора, Артуре, — його ім'я зірвалося з моїх губ різко і без формальностей. Я помітила, як ледь помітно звузилися його зіниці від такого нахабства. — Реставрація — це брудна праця. Це пил, розчинники і сажа. Якщо вам потрібна була ідеальна стерильна ілюзія, треба було наймати фокусника, а не мене.

Я ткнула скальпелем у повітря між нами, карбуючи кожне слово:

— І знаєте що? У вашому контракті немає жодного слова про те, як саме я маю працювати. Ви не маєте права лізти в мій процес. Якщо вимагатимете стерильності під час реставрації або вказуватимете, що мені слухати — я просто зберу свій кейс і піду. Штрафи мене не лякають, ви самі знаєте, що в мене нічого брати. Тож або ви дозволяєте мені працювати так, як я звикла, або ця робота взагалі не зрушить з мертвої точки. Вибір за вами.

Ми стояли за пів кроку одне від одного. Напруга між нами іскрила, густа й відчутна, прорізана лише тихим, тужливим плачем віолончелі. Він дивився на мій розпатланий вигляд, на олівець у волоссі, на пляму сажі на щоці. Ніхто і ніколи не розмовляв із ним у такому тоні. Я бачила, як у ньому бореться бажання знищити мій бунт із раціональним розумінням того, що я йому потрібна для цієї картини.

Кілька довгих секунд він вивчав мене своїм холодним, аналізуючим поглядом. А потім різко розвернувся на п'ятах.

— О вісімнадцятій нуль-нуль цей стіл має бути чистим, — кинув він через плече. — А музику... зробіть тихіше.

Двері зачинилися за ним, залишивши мене переможницею в цій маленькій битві.

Я видихнула, тільки коли його кроки стихли в коридорі. Руки зрадницьки тремтіли від адреналіну. Я поклала скальпель і обіперлася об стіл, намагаючись заспокоїтися.

І раптом помітила рух.

Двері до студії залишилися ледь прочиненими. У вузькій щілині, наче маленька тінь, стояв хлопчик.

На вигляд йому було років п'ять, але він здавався надто крихким і серйозним. У нього було таке ж густе темне волосся, як у господаря маєтку, але очі — величезні, перелякані, не льодяно-сірі, а глибокого карого кольору. Він добіла стискав ручку дверей, дивлячись на мене з-під довгих вій. Мабуть, гучний голос Артура налякав його.