Розділ 4

Тишу студії порушило ледь чутне покашлювання. Я різко обернулася, неохоче відриваючи погляд від понівеченого вогнем жіночого обличчя. У дверях, наче безтілесна тінь у бездоганному костюмі, стояв Річард. Я навіть не почула, як він увійшов.

— Містер Грейвен доручив мені показати вашу кімнату, міс Рейд, — рівно промовив він. — Будь ласка, залиште інструменти тут і йдіть за мною.

Я востаннє глянула на портрет, залишила свій металевий кейс на столі й рушила слідом за помічником.

Ми йшли нескінченними коридорами, підлога яких була вкрита товстими темними килимами, що повністю поглинали звуки кроків. Усюди панувала ідеальна, майже хірургічна чистота і важка напівтемрява. Повітря пахло дорогим деревом і ледь вловним ароматом якихось стерильних мийних засобів. Здавалося, що в цьому маєтку навіть кисень циркулює за суворо затвердженим графіком.

Нарешті Річард зупинився перед високими дверима у східному крилі й плавно відчинив їх.

— Ваша кімната.

Я зробила крок усередину і мимоволі завмерла. Простір був величезним, розкішним і... абсолютно мертвим. Усе тут було виконано в холодних відтінках графіту, срібла та крижаного білого. Ідеально застелене ліжко королівських розмірів, важкі шовкові штори, мінімалістичний скляний стіл, на якому не було жодної порошинки. Жодної картини на стінах, жодної зайвої деталі, за яку міг би зачепитися погляд.

Це нагадувало номер найдорожчого готелю у світі, в якому ніхто ніколи не жив по-справжньому. Для мене, людини, чиє життя завжди пахло лляною олією, скипидаром і теплими фарбами, цей простір здався неймовірно гарною, але задушливою коробкою. Стіни ніби тиснули на груди, викликаючи раптову, гостру клаустрофобію.

— Розклад маєтку незмінний, — монотонно продовжив Річард, стоячи на порозі. — Сніданок подається рівно о сьомій тридцять. Обід — о тринадцятій нуль-нуль. Вечеря — о дев'ятнадцятій тридцять у їдальні для персоналу на цокольному поверсі. Містер Грейвен не терпить запізнень. Якщо ви не з'являєтеся вчасно, стіл прибирають.

— Я звикла їсти тоді, коли працюю, — різко відповіла я, повертаючись до нього.

— У цьому домі ви будете харчуватися виключно за розкладом, — його тон був позбавлений будь-яких емоцій, але не терпів заперечень. — Їжу суворо заборонено виносити з їдальні до студії чи вашої спальні. І ще одне нагадування, міс Рейд. Вам дозволено пересуватися лише за маршрутом між вашою кімнатою, їдальнею та студією. Західне крило — заборонена зона.

— Я зрозуміла це ще з першого разу, — кинула я, обхопивши себе руками, намагаючись зігрітися. — Дихати тут можна без узгодження графіка?

Річард проігнорував мій сарказм. Його обличчя залишилося кам'яним.

— Ваша спортивна сумка вже в гардеробній. Фінансовий відділ хвилину тому підтвердив транзакцію. Ваш борг Маркусу Рейду повністю закрито. Відпочивайте. Ваша перша вечеря відбудеться за три години.

Він вийшов, нечутно зачинивши за собою двері. Металевий замок клацнув, відрізаючи мене від коридору.

Я залишилася сама. Борг був виплачений. Моя майстерня врятована. Але, дивлячись на ці ідеально рівні, бездушні стіни, я чітко усвідомила: я щойно добровільно замкнула себе в елітній в'язниці.

Тиша тиснула на вуха так сильно, що хотілося кричати. Я підійшла до просторої гардеробної, де на полиці сиротливо лежала моя стара спортивна сумка. Різким рухом я розстебнула блискавку.

Мені потрібно було хоч щось живе в цьому склепі. Я витягла свій улюблений, розтягнутий в'язаний светр гірчичного кольору і навмисно недбало кинула його прямо на ідеальну сріблясту ковдру ліжка. Потім дістала затертий шкіряний блокнот із замальовками, кілька вугільних олівців і розклала їх на абсолютно чистому скляному столі. Цей маленький творчий хаос виглядав як відчайдушний бунт, але мені стало трохи легше дихати.

О дев'ятнадцятій двадцять п'ять я спустилася сходами, шукаючи їдальню для персоналу, як вказав Річард. Я не тішила себе ілюзіями, що мільярдер запросить найману працівницю за свій стіл, але те, що я побачила, вразило мене ще більше.

Їдальня виявилася просторою, оздобленою практичною сталлю та світлими кахлями. Але вона була абсолютно порожньою. Жодного кухаря. Жодної покоївки. Жодного охоронця.

На довгому столі, розрахованому на десяток людей, самотньо стояла одна тарілка, накрита срібною кришкою, келих із водою та прибори.

Вони пішли. Усі працівники покинули приміщення рівно до мого приходу, виконуючи наказ господаря. "Заборонено ставити питання прислузі". Грейвен не просто заборонив мені говорити з ними — він фізично виключив будь-яку можливість перетнутися з живою людиною.

Я сіла за порожній стіл. Тиша тиснула так сильно, що у скронях почало пульсувати. Кожен мій рух, кожен дотик срібної виделки до порцеляни луною відбивався від холодних стін.

Для нього я була не гостею і навіть не людиною. Я була інструментом. Функцією, яку він купив, і яка мала мовчки лежати в коробці після завершення робочого дня.

Я відрізала шматочок м'яса, абсолютно не відчуваючи його смаку. Моя гордість неприємно нила, але крізь неї пробивалося чітке розуміння: цей дім не був якоюсь хворою забаганкою чи грою. Це був справжній, вивірений до міліметра склеп, у якому Артур Грейвен ховався від світу, заморозивши все навколо.

Для нього такий тотальний контроль був єдиним способом існування. Але для мене ця ідеальна, бездушна порожнеча була як зашморг на шиї. Я фізично задихалася в цій стерильності.

Він купив мій час і мій талант. Він позбавив мене зв'язку і замкнув у чотирьох стінах. Але він не зможе стерти мене, перетворивши на ще одну безмовну сіру тінь свого маєтку. Я — реставраторка. Моя мати була талановитою художницею, і саме вона навчила мене відчувати кожен відтінок цього світу. Я виросла серед полотен, запаху розчинників, творчого хаосу та яскравих фарб. І я точно не збиралася вицвітати заради його крижаного спокою.