РОЗДІЛ V «ЖИТТЯ ТРИВАЄ»

Минулої ночі я майже не спав. Заснув під ранок та й прокинувся ще до світанку. Ледь вставши із ліжка, я відчув таке враження, ніби я постарів років на десять за ці останні дні.

На столі горіла лампа, а я просто сидів на табуретці, дивився у вікно та думав майже у повній тиші. Заважав тільки годинник, що завжди цокав. Казав же Галі викинуть, а вона: «Пам'ять-пам'ять!».

Галя ж, до речі, прокинилась теж майже відразу та теж вийшла на кухню. Вона все ніяк не заспокоється.

— Галю, досить, не плач, — кажу їй, хоча і сам ледве стримую сльозу.

— Як же не плакати… як? — вона тримає в руках дитяче фото Дениски.

— Заспокойся, поки знову серце не заболіло.

Вона, дурна, мовчить, хитає головою. І так вік, куди їй ще зайве хвилювання?!?!

— А пам’ятаєш, як він малим у вишні лазив?

— Пам’ятаю…

— Я не хочу… не хочу на похорон.

— Треба, Галю, треба. Сьогодні ми прощаємося з єдиним онуком, — тихо пояснив я. —  Хоча навіть і не думав, що колись таке буде.

Церемонія прощання сьогодні о десятій, а зараз ще й п’ятої нема. До того ж ще і не спиться. Тож що робити — не знаю.

З горем пополам пройшов довгий час і вже час збиратись. Дружина вже не так плаче, та прасує мої брюки. Я стою біля шафи, шукаю білу сорочку. Колись її надягав на весілля доньки. І хто б міг подумати, що колись у цій же сорочці йтиму проводжати її дитину?

Годинник пробив дев’яту. Залишалося зовсім трохи. Вдягнувшись, ми з Галею вийшли з дому. Погода була сонячною, не хмаринки. Так гарно і так сумно. В машині ми їхали мовчки. Лише час від часу Галя здихала та витерла сльозу. Я намагався тримати її за руку, коли не відволікався на кермо чи коробку передач.

Ми приїхали за дві хвилини до десятої. Людей уже було багато. Дорослі, діти, друзі й рідні стояли із квітами та через одного дивилися в землю. Мабуть, добрий хлопець був, якщо людей так багато.

Ми із дружиною стали недалеко від Анічки, нашої улюбленої доненьки.

— Тату… — Аня хитається, я ледве встигаю підхопити, коли винесли труну. — Тату, я не можу…

— Тримайся, доню. Треба.

— Мій хлопчик… — плаче вона, стискаючи мою руку.

— Знаю, доню, знаю.

Труну несли кілька людей, серед них був і зять. Це, напевно, перший раз, коли я бачу його сльози. Хоча, це і зрозуміло, він втратив єдину дитину. Я б на його місці... хоча я і так майже на його місці. Неможливо бачити, як ховають твоє дитя чи дитя твого дитя.

Я не хотів підходити до труни, але доньку покинути не зміг. Мені боляче дивитись, як вона, мов кам’яна, невідривно дивиться у той ящик.

— Тату, ну за що ж нам таке горе… за що? — питає, ледве дихаючи.

Вона плакала, а я обнімав її, як колись малого Дениса, коли той падав із велосипеда. Я мав необережність заглянути всередину. І просто застиг, дивлячись на такого ще юного хлопчика. Зять теж підійшов поближче до нас, намагаючись тримати Анюту, хоч і у самого сльози рікою текли по щоках.

Тихий шум дерев порушив голос священника — почалась молитва. Я стояв, мов врослий у землю, слухав ті слова, та одночасно відволікався, як вітер хитав верхівки дерев. Аж коли труну опустили в яму, я повільно нахилився, взяв у долоню пригорщу землі.

— Ти завжди залишишся з нами, Денисе, — прошепотів я, сиплючи жменю та часточку самого себе.

Поступово люди почали відходити від могили та розходитись. Галя тримала мене за рукав, щоб не впасти. Ми йшли назад повільний кроком. Похорон завершився, але це ще не кінець — ще ж поминки…

Уже в кафе, на відміну від кладовища, затишно, але заважав мотив зібрання. Люди сиділи, щось розмовляли одне з одним.

— Такий юний… — озвався сват. — Не мало так бути… не мало…

— Авжеж… — відповів я, не підіймаючи очей.

— Знаєш, Семене… — він зробив ковток води, — ніколи не думав, що я переживу онука.

Груди стискало від цих слів. Як не крути, це істина. Хотілось мовчати, але не можу не відповісти.

— І я теж, — зітхнув.

— Ми з Денисом яблуньку посадили. Вже майже виросла… от-от зацвіте…

Він не договорив, змовк. А ось я продовжив:

— А Дениска наш уже не виросте...

Мої слова, здавалося, вдарили у серце. Сергій, що щойно трохи заспокоївся, знову почав витирати очі. Микола, мій сват, тихо поклав йому руку на плече.

— Тримайся, синку…

Я сам пожалкував, що продовжив говорити, бо ніби знову відкрив рану, яка тільки почала затягуватись.

— Все пройде, — додав Микола, — не плач.

— М-мій син… п-під землею… — прорвалося із Сергія. Він затулив обличчя долонями. — І як же т-тут не п-плакати?..

Та й справді. Як? Навіть я сьогодні не втримався, хоча служив у міліції та стільки разів у житті бачив смерть, ховав товаришів, але такого болю ще не знав.