РОЗДІЛ IV «УСВІДОМЛЕННЯ»

Я прокинулась в суботу в квартирі подруги. Вчора ми справді добре погуляли. І сміялись, і дуріли, та ще навіть і співали. Було так прикольно. «І чому я не взяла із собою Дениса?» — подумала я, адже тут було багато хлопців. Йому було б не нудно та приємно, що я його позвала, та і мені було набагато краще. Наступного разу точно покличу його із собою.

Так я лежала недовго, але час вставати, хоча годинник на стіні показував лише половинну дев’ятої. Та і спати вже не хотілося. А ще із кухні, як на зло, долинали звуки. То якийсь шурхіт, то приглушені голоси.

До речі, учора поряд спала Аліна, а тепер її не було. Напевно, прокинулась раніше та пішла на кухню. А це ще один привід вставати та чухати на кухню.

Все ж одягнувшись, я вийшла на кухню. За столом сиділи мої друзі, але ніхто не сміявся, ніхто навіть не говорив. Одразу, як я з’явилась, на мене дивилися всі очі. Якщо чесно, то стало моторошно від таких поглядів.

Я застигла на порозі, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Що ви такі сумні? — почала я. — Класно ж погуляли!

Перший на мене подивився Артур та ні слова не сказав, хоча я бачила, як він намагався.

— Віка, все гаразд? — перша заговорила Аліна.

— Та це ви повинні мені пояснити, — насторожено відповіла. — Так що сталось? Що із настроєм?

— Так ти не знаєш...

— Що не знаю? —  я насторожилась ще більше. —  Та блін, скажіть уже!

—  Про це гудять всі класні чати школи, —  піднявши голову та подивившись на мене, пробурмотав Даніла. — І ти не бачила?

Він, напевно, не знав, що я завжди на ніч виключаю інет... ну щоб мене не будило якесь дурне повідомлення.

—  Даню! —  голосно сказала Аліна та підійшовши до мене, обняла. —  Ти впевнена? Говорити?

— Та вже скажіть! Хоч хтось!

— Віка… — сказала Аліна, ковтаючи сльози, — Денис… загинув.

— Що?.. — я різко відступила, вирвавшись із її рук. — Що ти несеш?! Дуже смішно, блін! — голос зірвався, а в грудях наче щось стиснулося. — Це дуже тупий жарт!

— Це не жарт… — тихо додала Оксана, пішовши до мене ближче.

Я дивилася на їхні опущені голови, червоні очі. Мені стало моторошно. Серце билося так, ніби ось-ось вирветься.

— Ви… ви з глузду з’їхали… — прошепотіла я. — Я зараз йому подзвоню, ясно? І він підніме слухавку, і…

Різко розвернувшись, я пішла до спальні. Усе навколо пливло, дихати ставало важко. Я схопила телефон, включила Інтернет. На екрані замиготіли повідомлення, десятки — сотні. Повідомлення в класному чаті, у групах, у Telegram. Руки тремтіли, коли я торкнулась екрана.

Першим відкрила класний чат. «Шановні учні! Вчора ввечері трагічно загинув учень нашої школи. Це був юнак із 10-Б класу Денис Динченко…» — написала моя класна керівничка.

Далі я не читала. Телефон випав з рук і впав на підлогу, екран блиснув і згас.

— Ні… — прошепотіла я, — ні, це не він…

Але голос уже ламався, а очі наповнювались слізьми.

Я знову схопила телефон, знайшла його контакт. Натиснула на дзвінок. Гудки. Один, другий, третій.

— Візьми слухавку, будь ласка, візьми…

На п’ятому гудку відповіли.

— Алло?! Денис?! Це ти?!

Спочатку була тиша, лише чутно тяжке дихання, а потім почувся жіночий зламаний голос:

— Це не Денис. Це його мама… Дениса більше немає.

Я чула голос його мами, це був тремтячий, надламаний… якийсь неприємний. І не плач, але щось схоже. Це пройшло крізь мене ніби холодною хвилею. Світ ніби впав. Повітря стало недоступним, і я просто опустилась на підлогу, не розуміючи, як дихати. Я навіть не помітила, як скинула дзвінок.

— Ні… — прошепотіла, — ні… ні… ні…

За мить у дверях з’явилася Аліна.

— Віко, благаю…

Я підняла очі. Подруга стояла і плакала разом зі мною.

— Ходімо до нас.

Схопившись, я обійняла її, і нарешті вирвалось шквал сліз.

— Я ж мала його бачити сьогодні… ми ж домовились… він же… він же обіцяв! —  мої слова тонули у риданнях.

Усе тіло тряслося. Я не пам’ятаю, як довго так сиділа, час зупинився. І в голові було лише одне: «Його більше немає…»

Тим часом друзі збирались сходити в центр, щоб трохи відволіктись. Я не хотіла, я хотіла тихо поплакати, але ні, мене витягли гуляти просто силою. Я впиралась, казала, що не хочу, що мені погано. Але Аліна стояла, дивилась на мене з тим самим виразом, яким на мене дивилась мама, коли я косячила.

— Підеш! — казала вона, яка більше не могла дивитись на свою кращу подругу в сльозах. — Хоч трохи відволічешся, чуєш? Так не можна цілий день плакати.

Я нічого не відповідала, і вона просто міцно взяла мене за руку і повела з кімнати.  Через лічені хвилини ми групою йшли вулицею міста. Мені було все одно, куди ми йдемо. Я просто йшла. Ноги самі ступали по асфальту, а в очах світ здавався сірим, ніби хтось вимкнув кольори.