РОЗДІЛ ІІІ «ПОВЕРНІТЬ МОГО СИНА!»

Я стояла біля раковини, мила чашку. Як тут задзвенів мій телефон. Я витерла руки об рушник, навіть усміхнулась — подумала, що це Денис, як завжди, хоче попросити грошей. Але ні… номер невідомий.

— Алло?

— Добрий вечір, це Динченко Анна?

— Так, а хто ви?

— Це лікар швидкої допомоги, Аліна Миколаївна. Ваш син, Денис... він отримав тяжке поранення.

— Що?! Де він?!

— Вибачте… він не вижив.

— Не може бути!! Ви помилились!

— Мені дуже шкода. Приїдьте, будь ласка, у магазин «Сільпо» за адресою: вулиця Прикордонників, 60. Чекаємо.

— Алло…?! Алло…?! — говорила, навіть кричала я, але марно — зв'язок обірвався, або, що навряд — лікарка кинула слухавку.

Далі я не пам’ятаю, наче мене облили крижаною водою. Стою і думаю: «Ні, це не мій син… це не мій хлопчик... це не мій Денис... Це інший Денис. Їх же багато».

Далі пам'ятаю лише те, що Серьожа підбіг.

— Що? Що сталося?! — злякано запитав він.

Я глянула на холодильник, де висіло наше сімейне фото, як ми на морі. Сльози навернулися на очах та стали капати на уламки розбитої чашки. І я сказала фразу, якої ніколи не мала говорити:

— Наш син… помер, — сказавши це, я притиснула долоню до рота.

Я ніколи не думала, що зможу вимовити такі слова… навіть подумки. І не могла навіть уявити реакцію свого чоловіка:

— Що ти несеш... не може бути… не може...!

Він сів на стілець та взявся за голову.

— Де?! — Серьожа глянув на мене із кам'яним виразом,

Я не відповіла, просто заплакала. Чоловік теж тихо схлипував, притуливши мене до себе. Він здавлював так сильно, що в один момент я просто відсторонилась.

— Що сталось?!

— Я н-не з-знаю! В-він з-зараз в «С-сільпо», — у нас у місті було лише одне Сільпо.

Серьожа схопив куртку і взяв мене за руку. Я ж, навіть не думаючи, слухняно пішла за ним. Коридор, двері, сходи — я йшла, не розуміючи, куди. На вулиці біля під’їзду стояло таксі. Як виявилося потім, його викликав чоловік, поки я одягалась. Серьожа швидко відчинив дверцята й посадив мене всередину, а потім і сам сів поряд.

Таксист аж двічі питав адресу, а я все не чула його, бо в голові було лише голос моєї дитини: «Мам, я швидко… я скоро…». Добре, що Сергій сказав адресу замість мене, і ми, нарешті, поїхали. Всю дорогу я сиділа нерухомо, обхопивши коліна, дивилась у вікно, і кожна дитина, що проходила, нагадувала силует мого Дениски. Серьожа стискав мою руку, та знову мовчав, я лише побачила, як по його щоці впала сльоза. Навіть таксисту було ніяково від того, що ми плакали.

Ми вийшли із таксі і світло мигалок різало очі. Біля входу до магазину люди стояли та щось обговорювали. Я дивилась на свої руки, вони тремтіли, як у старої жінки. «Будь ласка, хай це не правда. Я згодна на все, тільки поверни мені сина!» — молилась я, хоча ніколи не вірила в Бога. І в цю мить я зрозуміла, що більше нічого не маю, крім прохання: «Хай буде живий, хай буде живий…». Я хотіла повернути час. На годину назад. На хвилину. На секунду. Але вже пізно. І думка як це без нашої дитини зводила мене із розуму.

— Стійте! — нас біля стрічки зупинив поліцейський.

Я нервово помахала головою.

— М-ми б-батьки… Я м-мама!

Ми пройшли усередину, але далі нас не хотіли підпускати. Я билася, виривалась, благала, щоб пропустили.

— Ви батьки? — запитала жінка у білому халаті.

Я махнула головою. Мені не дозволили підійти, на відміну від чоловіка. Та дарма дали йому це побачити.

— Тут мій син?! — кричав він, дивлячись на чорний мішок.

Його стримували офіцери поліції, а він все рівно рвався, як божевільний, щоб побачити, чи це дійсно його син. Сил йому не вистачило, і він майже здався, але лікарі показали. І Серьожа все одно зміг побачити найгірше, що тільки можна — мертве тіло своєї дитини у чорному мішку. Він опустився на коліна та, долонею торкнувшись підлоги, тихо промовив:

— Це ж мій хлопчик… мій…

На відміну від чоловіка, мене тримала лікарка, але я все одно змогла пройти до нього та стати поряд.

— П-пробач мене, син-синку… — схлипував він.

Я не могла повірити, що я стояла на місці, де вбили мою дитину. Хоча його кров ще не змили, а її не мало, я все одно надіялась що це жарт, розіграш, як там говорив мій син — пранк. Але ні! Це не воно.

Після цього мені та Серьожі дали заспокійливе. Правда ми все одно плакали, але хоча б без істерики. Мені навіть удалося нормально поспілкуватись із друзями мого Дениса. Вони розповіли, що сталося.

Під час розмови з хлопцями та дівчатами мої очі дуже часто дивились на розбите скло, калюжу крові, і раз за разом в моїй голові спливала думка: «Дениску, мамин хлопчику… вставай!»