РОЗДІЛ ІІ «СЛЬОЗИ ДРУГА»

— Чорт…! — крикнув я, дивлячись, як упав мій кращий друг після того, як щойно підвівся. А на підлозі уже розтікалася червона пляма, навіть попри на те що він намагався тиснути рукою. — Ні!

Я підскочив та нахилився до нього, не вірячи своїм очам. Кров… багато крові. Мої руки так сильно тряслися, а в голову не приходило нічого нормально, лише зайве. Денисова кров текла по моїх рукам, поки я тиснув на глибокий поріз на його горлі. В очах темніло, все розмивалось від побаченого. Я нервував, серце билося шалено.

— Тільки не помри, — тихо говорив, і сльози самі виступили на очі.

Він подивився на мене, ледь-ледь махнув рукою, а потім, намагаючись щось сказати, закрив очі. 

— Денис…! Денис…! — я крикнув кілька разів, коли зрозумів, що він просто… більше не живий.  І якщо перший раз я кричав з усієї сили все, то останній хрипко та тихо.

Сльози із очей текли по щокам та падали на тіло кращого… ні, єдиного друга.

— Та ні… чуєш… ну, будь ласка… — шепотів я хриплим голосом, —  ну прокинься...

Я просто сидів у крові. Вона була повсюди. Та я і сам був в крові. Курточка, кофта, руки — просто все червоне. Дивлячись на все це, на нього, я не міг дихати. Не задихався, але до цього не далеко.

— Ти його вбив! — я підвівся та накинувся на цю п’яну морду, взявши його за куртку. Та як же від нього тхнуло перегаром… — Ти його вбив! Розумієш?! Ти його вбив!

Далі я вже не говорив, не міг, сльози не дали. Я відпустив куртку цього виродка та присів на ноги. Я не знав що робити. «Денис мертвий… він просто мертвий… загинув…» — чим далі я обдумував ці слова, тим більше лилось із моїх очей. А на мою істерику збігся увесь магазин.

— Викличте поліцію та швидку, — викрикнула якась жінка, що була за моєю спиною.

Навколо нас трьох уже зібралось дуже багато людей. Тут був увесь магазин та навіть більше. І десь у цьому натовпі були наші із Денисом друзі.

— Та ні, та якого хрена?! Це ж просто... це не може бути! — Женя двома руками схопився за голову.  — Він же просто втратив свідомість?

Я, повернувшись до компанії друзів, увесь у крові та сльозах, відповів:

— Н-ні…! В-він м-мертвий…

Вже навіть не став говорити, що наш друг… мій найкращий друг не дихає. Та я навіть ні тощо говорити не міг, я ледь бачив. Але ж мені довилось підвестись на ноги. На людей я не дивився, мені було байдуже на них.

— Він... він не дихає? — прошепотіла Саша, а потім різко відвернулась і закрила обличчя руками. Женя молодець, обгорнувши її руками, не дав далі дивитись на цей жах.

— А тепер… що тапер? — тихо говорив Макс. — Яр, що робити?

Я не відповів на таке тупе питання.

— Яр?

— Та відвали!  — говорити не хотілось, але хоча б вже міг не заїкатись.

Навіть не дивлячись на шум та натовп, усі бачили, чи принаймні здогадувались, що відбулося і хто винен. Охоронці, які прибігли на мої крики, вже тримали нападника, поки їде поліція. Та і бігти особливо той не збирався, просто мовчки стояв, не відводивши погляду від хлопця, якого він щойно вбив.

Мої очі теж раз-від-разу дивились на тіло Дена. І знову із очей потекло рікою. Із  усіх нас тільки Макс тримався, не плакав, але теж був максимально сумним.

Всередині мене все горіло, нудило від запаху крові. В голові гуло, ніби я падав кудись у порожнечу. Я хотів кричати, рвати того мужика на шматки, вдарити, щоб відчути хоч щось. Але не міг… не міг і все. Замість цього я нерухомо стояв, слухавши розмови сторонніх людей. Тепер я знаю, як це відчути — смерть друга.

Ще хвилин десять, поки їхала поліція та швидка, пройшло, як у пеклі. Охорона магазину тримала нападника, люди то підходили, то відходили. А Макс і Женя вивели дівчат із магазина подихати свіжим повітрям.

А я ж увесь цей час думав: «Ну навіщо я відкривав свого рота?! Ну навіщо?! Хтось знає? Ну, ось і я не знаю…»

І тут у мою голову наче стрельнуло: батьки! Батьки Дена не знають же! Я майже вже заспокоївся, але коли діставав телефон, руки тряслись від нового шквалу емоцій. Але я старався не панікувати та не звертати увагу на серце, що майже вилітало із грудей, а просто зайти в контактах маму Дениса.

Знайти то знайшов, це, як виявилось — пів біди, а ось набрати не міг. Стою, дивлюсь на заставку «Мама Дениса», але із рештою натиснув… проте марно, все одно потім скинув. Не можу розповісти… не можу…!

Не задовго після роздумів були чутні  сирени, а значить медики уже прибули. Ну, а слідом і слідчо-оперативна група. Десять хвилин назад я уникав погляду на тіло Дениса, а зараз просто дивлюсь на роботу лікарів. І я вже не чекав, що він ворухнеться. Просто стояв за кілька метрів від друга і дивився, як його молоде тіло накривають чорним пакетом. Це видовище розривало мені груди.

— Це я винен, — вирвалось з мене. — Якби я не відкрив рота нічого б не було…

— Ні, — відповіла Саша крізь сльози. — Не ти винен. Винен той мужик!

— А я думав, що ви на вулиці, — і дійсно, як я їх не помічав? Хоча тут народу скільки, що це і не дивно.

Повз нас у наручниках провели людину, що убила Дениса.