РОЗДІЛ І «РАНОК, ШКОЛА І КІНЕЦЬ»

Я прокинувся від того, що промінь сонця б’є просто в очі. Ну і чому воно завжди так яскраво світить? Тож, щоб не морщитись, я повернувся на інший бік і накрив голову подушкою.

«Стоп! А котра година?» — майнула думка. Сьогодні ж п’ятниця! На годиннику було без п’ятнадцяти сім. Норм, до першого будильника ще десять хвилин. Так, саме першого, бо я ставлю мінімум п’ять. Перші два — чисто для розігріву.

Але є хоч один плюс — завтра субота, а значить, можна буде нарешті виспатись.

— Денисе-е, прокидайся! — долинуло з-за дверей. — Ти ж не хочеш запізнитися!

А ось і шостий будильник… любима мама. Підвівшись, сів на ліжко, потер очі. Ліг то я під ранок, не виспався. Але воно того стоїло. Я реально написав топові тези. Біолог зацінить.

Підвівшись із ліжка, зрозумів, що щось холодно без ковдри, весна… як-не-як. Я натягнув шорти та улюблену футболку із принтом кота у навушниках. Класно, правда? Так ось, вийшовши до коридору я наткнувся на Матара. І для мене це не просто пес, а хвостатий член родини. Він підбіг, почав тулитись та скиглити, коли я починаю його гладити.

— А не запізнишся? — буркнув тато, застібаючи сорочку.

— Та встигну! — відмахнувся я і помчав на кухню.

На кухні мама ставила на стіл мою тарілку.

— Сідай, твій улюблений — із рисом, — сказала вона, ставлячи тарілку супу на стіл.

— Дякую, — швидко поцілував її в щоку, ковтнув кілька ложок і побіг чистити зуби.

— Денисе, хоч раз можеш поїсти нормально? — питає із кухні.

— Можу… але тоді це буду не я! — відповів через піну, усміхаючись у дзеркало.

Сплило кілька хвилин і я вже переодягався. Одяг чисту футболку, джинси, світлу кофту. Потім став розчісувати волосся. А воно у мене довге, тому, як завжди, не слухається — стирчить у всі боки і все. «Та норм, піде і так», — думав я, коли зашнуровував кросівки.

До школи йти десь хвилин десять, не більше, а слухаючи музику — взагалі вісім. Уже на місці, йдучи коридором школи, я тис руки друзям, а в мене їх не мало.

— Опа! — вигукнув я, відчиняючи двері класу. — А ось і я! Чекали?

— Динченко! — зойкнула Лізка з першої парти, а потім, уже тихіше додала: — Налякав…

Я розвів руками і скинув курточку.

— Здорова, Денчік, — буркнув Ярік, мій найкращий друг.

— Здоров! — потиснув руку. — Як справи?

— Та як завжди…!

За три хвилинки після дзвінка заходить наш біолог у своєму фірмовому білому светрі. Він його взагалі міняє?

— Ну що, 10-Б, готові до контрольної…? — посміхаючись каже. — Та жартую! Записуйте тему.

— Олексій Русланович, а можна вийти? — Підняла руку Настя після половини уроку. — Мама телефонує.

— Не прийдеш за дві хвилини — зроблю опитування, — пробурмотав біолог, відвернувшись від ноутбука. — Та жартую! Йди вже.

Друга половина уроку пройшла швидше. А після дзвонику він мене зупиняє.

— Денисе, я глянув твої тези. Гарна робота, — сказав Олексій Русланович.

— Добре! А коли ж конференція?

— У понеділок. Підготуєшся?

Я кивнув. Зоологія — моя друга любов, звичайно ж після Віки.

— Поговорив? — Ярік поклав руку на плече. — Ходімо в буфет.

— Ходімо, — усміхаючись відповів.

По дорозі з-за спини чую, як Антон, однокласник, знову підколює:

— Чуєш, Динченко, може, зі мною в качалку походиш?

Він постійно когось підколює. Я вже звик. Мені він постійно натякає, що я худий, але все одно усміхаюсь відповів:

— Дякую за запрошення, друже. Подумаю.

— Та ти хоч раз подумай серйозно, — сказав Антон, поклавши руку мені н плече.

Уже у буфеті відстояв чималу чергу й узяв шоколадку для Віки. Вона зараз пише контрольну, хочу порадувати. Я разом із другом підійшов до її класу. Вона вийшла, кинула Яріку «привіт» та підскочила до мене.

— Привіт, котику, — промовила, торкаючись губами.

На секунду все навколо стихає. Теплі, м’які губи. Ледь відчутний смак шоколаду й персиковий запах шампуню. І цей момент хочеться зупинити.

— Привіт, — кажу я, коли вже відходить.

— Ти знову в крейді, — усміхнулася, витираючи пляму з рукава.

— Та облиш — сказав та простягнув шоколадку, — це тобі.

— Ой! Дякую!

— І все? — жартуючи, підняв брову. — А може ввечері в кіно?

— Не вийде. Я ж обіцяла Аліні сходити на вечірку. — опускає очі. — Але ти ж не злишся, правда?

— Та ні, відпочинь. А ми сходимо…

— Завтра, — усміхнулась дівчина.

— Домовились!

— Все, Можеш йти.

— Ти впевнена?