Рештки людські

Минуло три дні, як вони втратили Француза. Був ще старий пес, як то кажуть для перестраховки, проте лише зараз стало ясно, що його слух, не кажучи вже про загальний стан, далекі до позначки «відмінно». 
— Нам потрібно знайти цуценя. І людину, яка тренуватиме його на постійній основі, — немов мантру повторювала його бідна мама.
Дмитрик не хотів заводити нову собаку. Він все ще оплакував Француза. Але розумів, що без пса вони не виживуть. 
А ще мама підчепила заразу. З того часу  ввісні та навіть наяву хлопчика переслідували моторошні образи: желеподібні згустки крові, які виповзають з чийогось рота; худі змарнілі обличчя, спотворені дикими спазмами болю; Француз, який гарчить неподалік, попереджає про те, що на них полює Невидимка (остання боїться вогню, тоді як собаки здатні почути її наближення), але потім Француз видає дивний звук, чимось схожий на безпомічне скавуління, його добрі розумні очі чомусь сльозяться, він розгублений, навіть наляканий. Пес втікає. У маму вселяється Невидимка.
Що сталось з Французом? Він справді злякався? Що буде з мамою? Скільки часу мине, перш ніж Невидимка зміцниться в її тілі, проникне в усі його частини, дістанеться до кров'яної системи, захопить мозок? 
Зараза знищує зсередини.
— Можливо, він повернеться? 
 Погані новини мама подавала гіркими порціями. Спершу розповіла про зникнення собаки. 
Це був немислимий удар для Дмитрика. Здається, гіршого й безглуздішого вже й не уявити. Пес, який їм вірою і правдою служив чотири з половиною роки, охороняючи від злісних та невидимих монстрів, раптом покинув напризволяще. Так, був ще кудлатий старенький Сем, але що ж вони робитимуть без свого рудого ідеально вишколеного Француза?
— Так, можливо, повернеться. А, може, й ні. Ми не чули про такі випадки, але що, як та нечисть якимось чином навчилася  проникати не тільки в людей, а й в тварин?
Дмитрик заголосив ще сильніше.
«Що я наробила?!», — подумала його мама.
У Мії сильно колотилось серце. Піт заливав очі. Вона примусила сина трохи поспати, а сама спостерігала за тим, як згасають свічки. Так багато треба було зробити. Сказати. Не хотілось нічого. Тільки заплющити очі й заснути. Дуже скоро свічки догорять, а запалювати нові вона не буде. Сем, можливо, й почує Невидимку, коли та вже буде перед самим його носом... Ох, дідько! Досі не було жодних ознак. Невже все так і починається? Самовбивчі думки. Руйнівні думки. Ймовірно, це робота паразита.
Пів ночі жінка запалювала свічки. Десятки, сотні. Вона не дозволить занурити себе у пітьму.
Загальновідомо, що Невидимки полюбляють атакувати вночі, от тільки вона підчепила цю заразу посеред білого дня. 
Треба придбати цуценя. Знайти людину, яка дресируватиме тварину разом з Дмитриком.  Француз здавався таким надійним, а в них ніколи не було зайвих ресурсів, щоб купити собі ще парочку псів. Це її вина. 
Потрібно розповісти Дмитрику. Повідомити вранці все як є. Мія, звісно, боротиметься до останнього, адже бувало, що окремі люди проганяли нечисть геть. Чи ні? 
А ще треба сходити до нього. Людини, яка посміла відібрати у них собаку.
Ранок видався сонячним. Мія змусила себе проковтнути сніданок, а потім розповіла сину ще одну жахливу новину. 
— Це точно?
Кивнула. Вона боялась його реакції. Навіть дихання затримала в очікуванні. Це значно гірше, аніж пропажа Француза.
Дмитрик зблід і мовчав хвилин зо п'ять , а потім видав: 
— Ми впораємось, мамо. Я обіцяю, що буду дуже сильним. Таким же, яким був мій тато. Адже це він назвав нашу собаку на честь країни Франції, яка протрималася на мапі світу значно довше, аніж решта країн.
— Це правда. — посміхнулась Мія. — Всі інші дуже швидко потонули в хаосі.
«Ти ба, колись був інший світ. Упорядкований. Колись були країни, а просто зараз я плетусь до однієї дивної істоти, щоб попросити в неї повернути мого пса назад».
 Жінці нестерпно захотілось розсміятись, проте горло наче здавили металеві пазурі. 
Прибулець придибав до їхнього занедбаного та напівмертвого селища приблизно два тижні тому. Поселився на центральній площі, якщо останню можна так назвати. У це складно повірити, але у нього майже відразу з'явилися шанувальники. Його не тільки не прогнали, а навіть підгодовували. Відразу поповзли чутки, що це знайомий Мії. Мабуть, тому, що він розпитував про неї. А ще про її сина.
Як би там не було, скелет обтиснутий  коричневою та потрісканою шкірою, одягнений в брудне лахміття, яке звисало та майже нічого не приховувало, сидів наразі під старою вишнею, а поруч з ним лежав Француз. Спокійно так. Поважно. Охороняв того, хто вже давно знаходився у пащі Невидимки.
Кликати свого пса, наказувати, просити... Він більше не виконує команди, якщо їх не віддає цей прибулець.
— От ти і прийшла до нас, Міє. Чому сина не привела?
Їй раптом захотілось щось розтрощити. 
— Віддай мого пса.
Ні, прибулець, не розсміявся. Він лише вишкірився, показавши при цьому блідо-рожеві ясна. У його роті зовсім не залишилось зубів.
— Підходь. Бери. Ти вже пробувала. Спробуй ще. Я не кусаюсь. Мій пес не кусається. То в чому справа, Міє? Забирай.
Жінка зробила лише пару кроків вперед. Француз підняв голову, а потім загарчав. Злісно. Довго. Так, як вона його вчила. Він почув у ній Невидимку. Це логічно. Це правильно. Тоді чому він не чує її у цьому анорексичному йолопі? Її пес збожеволів. Не інакше. 
— Тварини добре пам'ятають своїх колишніх господарів, — майже лагідно мовила Невидимка.
— Його колишній господар мертвий.
— Цікаво, як він помер?
Згадались Дмитрикові слова. Про тата. 
Вона могла б ще трохи посперечатись з собою, типу, це неможливо і все інше, але... скелет був Дмитриковим татом і по сумісництву господарем Француза. А ще людиною, яка, здається, її люто ненавиділа.
Від усвідомлення Мія гепнулась на коліна.
— На що ти прирік нашого сина?! — заволала вона. — Тепер він втратить нас обох.
— У нього буду я, — заперечив скелет. — І Француз. Але не буде тебе. Нова реальність, люба.
«Любий, це нова реальність, розумієш? Ти інфікований. Собаки готові тебе роздерти на шмаття».
«Я інфікований, бо захищав вас, Міє».
«Зроби лише одну річ. Я не хочу бачити, як ти помреш. Я не хочу бачити твоїх страждань. Як ти втрачаєш все людське. Як ти відхаркуєш свої внутрішні органи, чорт забирай. Ніхто не заслуговує на те, щоб це бачити. Особливо Дмитрик. Тільки не він. Залишся для нього чудовим та світлим спогадом, а не монстром з кошмарних снів».
— Через деякий час ти помреш, — не так вже й впевнено пробурмотіла Мія. — Не розумію, чому ще досі не помер. Не розумію, як ти нас знайшов.
— Через пару місяців я вже трішки обросту м'ясцем та представлюсь своєму сину. Ну а на тебе чекають блювота, галюцинації, сильний жар і всі інші «розваги» на які ти, Міє, по-справжньому заслуговуєш.
Тим часом вдома Дмитрик повторював геть просту молитву: «Боже, нехай мама вилікується. Нехай Француз повернеться. Нехай нове цуценятко буде слухняним та матиме гарний слух».