Контакт

Ранок наступного дня. Віталій лаштувався покинути корабель.

— Капітане, ти передумав летіти? – спитала Ані.

— Ні. Анітрохи. Просто востаннє огляну бункер, де знайшов енергосферу та кристал пам’яті. Раптом щось пропустив.

— Ти вже оглядав усі бункери.

— У мене є якийсь сумнів. Батько казав – сумніваєшся – перевір. Найчастіше сумнів буває безпідставним, але іноді ні.

Віталій знову спрямував скутер до русла струмка. Сьогодні він побачить цей краєвид востаннє. А Віталій вже почав до нього звикати. Ось нарешті знайомий вигин річки, ось і вхід до бункера. Одягнувши прилад інфрачервоного зору Віталій зник у бункері. Сьогодні тут було щось надто тихо. Кілька годин він оглядав кожен закуток, намагаючись знайти щось таке, що він залишив поза увагою під час минулих експедицій. Нарешті розчаровано попрямував до виходу. «Сьогодні треба почати огляд іншої бази, але її ще треба знайти, Тіра-9 найближча і судячи з карти вона нижче за течією ріки» – подумав Віталій. «Крім того де знаходяться Дальні печери? Логічно припустити що вони знаходяться в якомусь урвищі. Можливо навіть у береговому урвищі цієї ріки. Тоді їх слід шукати вгору за течією. Не могли ж люди тоді рухатися в бік захопленої бази Тіра-9? Найімовірніше вони повинні були віддалитися від ворогів. Але жодних доказів у мене немає крім власних припущень. І я можу помилитися».

Попереду в тунелі з’явився овал світла. Вихід. Віталій вимкнув і зняв із себе інфрачервоний прилад і вийшов на сліпуче сонце планети. Раптом поблизу свого скутера він помітив людську фігуру. Ховатися було пізно. Невідома істота добре його бачила на майданчику перед входом у тунель. Зблизька було видно що це дійсно істота схожа на людину. Це була дівчина в сірому костюмі, чорна ніби смола шкіра, чорне волосся і чорні очі.

— Мої вітання, хто ти? – мимоволі спитав він мовою трансгалакт.

— Мене звати Марі, а тебе як? – несподівано відповіла та також мовою трансгалакт. Голос у неї був приємний та мелодійний.

— Віталій.

— Ну от і познайомилися. Хто ти і звідки прибув до нас?

— Я з планети Юрін. Є розвідником. Шукаю стародавні артефакти для Земної республіки.

— Наприклад енергосферу? – Марі остаточно відкинула думку прикинутися примітивною аборигенкою.

— В тому числі і енергосфери. Секрет їх виготовлення втрачений тисячоліття тому. Нині кораблі літають завдяки паливним елементам на основі антиматерії. До нашого часу збереглося кілька десятків енергосфер. Лише деякі кораблі та пристрої використовують енергосфери. Їх заряд у більшості випадків майже вичерпаний. Вони розряджаються одна за одною. Відновити їхній заряд ми не можемо.

Раптом Віталій усвідомив, що став надто багатослівним перед незнайомою йому істотою. «Невже прямий телепатично-ментальний вплив на мене?» – промайнула у нього думка. Він чув про такі явища, хоча зустрічалися вони дуже рідко. Отямившись він просканував незнайомку сканером. Несподівано на ньому спалахнули відразу три написи: «Чужа ДНК», «Земна ДНК», «Невідомий синтетичний механізм».

— Хто ти? – мимоволі спитав він.

— Я жива істота. Частково я людина як і ти, частково наш геном складений з генів та нуклеотидів місцевого походження, крім того мій організм містить високотехнологічні нанороботи. Це все дозволяє нам безпечно жити в умовах радіації місцевого світила, та існувати в умовах місцевої екосистеми. Наші предки походять із планети Земля як і твої. Нас змінив і трансформував штучний інтелект, який ми називаємо АРІЯ.

Раптом поряд матеріалізувалася ще одна людська фігура. Це була білява дівчина зі світлою шкірою.

— Якщо все так сталося, далі приховувати свою присутність немає сенсу, – промовила вона мовою трансгалакт. Голос її був таким же мелодійним як і у Марі.

Сказати, що Віталій був приголомшений, це нічого не сказати. А незнайомка тим часом продовжувала:

— Моє ім’я Інгрід, ми синтетичні живі істоти створені штучним інтелектом АРІЯ. Наші предки були розумними роботами. АРІЯ перетворила нас на живі істоти небіологічного походження.

— Інгрід, не поспішай, осмислити таку кількість інформації за кілька секунд людині важкувато, – втрутилася Марі.

— Тим більше тут ще й присутній ефект несподіваності, – трохи оговтався Віталій, – а де ви проживаєте?

— У нас є поселення та містечка по всій планеті. Нас небагато. Близько двадцяти п’яти мільйонів біоніків, і приблизно десять мільйонів синтетиків. Перед твоїм прибуттям ми накрили наші поселення маскувальними полями і ти нас не помітив. Наші технології на ціле тисячоліття випереджають ваші.

— Отже той дивний ліс у пустелі..

— У ньому ростуть паливні і пластичні елементи для синтетиків. Ті павуки – роботи-реплікатори, які за ним доглядають і збирають достиглі паливні елементи.

Раптом на камені поблизу них матеріалізувалася ще одна жіноча фігура. Судячи з реакції Інгрід та Марі для них це також було несподіванкою. Віталій відразу впізнав у ній незнайомку з кристалу пам’яті.

— Анна, Анна Лимар, – мимоволі вирвалося у Віталія.

— Ні, не Анна Лимар. Я штучний інтелект на ім’я АРІЯ. Анна Лимар дала мені своє зображення у якості аватарки. Анна знайшла спосіб записати мою матрицю на магнітне ядро планети. Згодом, я змогла розповсюдитися на всю Галактику. Я знаю про все, що відбувається за межами Аріадни. Мене було створено, щоб я допомогла врятувати від розпаду Галактичну Федерацію. На жаль часу для реалізації задуманого не вистачило. Думаю настав час залишити у минулому Темне Тисячоліття, відновити єдність людської цивілізації, відновити розвиток суспільства і технологій, припинити міжусобні війни.