Глава номер 1. Знайомтесь — Слік!

Попросіть Сліка описати його життя одним єдиним словом, і він без лишніх зволікань вам відповість:

— Лайно...

— Що ти там, трясця твоїй матері, бурмочеш? — Зморшкувата стара пика начальника трясе жирними червоними щоками.

Слік хитається на кріслі, його переповнюють емоції. Він, бляха, ненавидить своє життя. Своє тупориле, нікчемне, жалюгідне існування. Цей пристарілий крендель — чортів виродок. Слік би з великим задоволенням познайомив його морду зі своєю ногою і його ж столом. Сьогодні, чорт забирай, бляха, п'ятниця, а ця обісрана потвора вчепила йому на плечі якесь проклятуще замовлення. Пройшли ті часи, коли він був вдячний стариганю Джакобо, за те що той взяв його, хлопаку із сумнівною репутацією, кур'єром в своє відділення "Новітньої пошти". За ці пару років на ньому і його почутті вдячності як тільки не виїзжали. І продовжать, бляха, виїзжати. Паршиві гімнюки, розповзлися зустрічати вихідні, разом із сім'ями або дружбанами, а йому, нещасному Сліку, цей старий хер впарює ще якусь, дідько, роботу.

— Лайно, Джакобо! Лайно! Лайно! Лайно! Я тобі не собацюра на побігеньках, не клята, бляха, сучка хвостата! У мене такі ж права, як і у інших! Чому це, в п'ятницю на ніч  я маю брати якусь срану доставку?!

І, щоб остаточно показати свій гнів — Слік сильно тупнув ногою. Щоб, бляха, знав!

— Тому що, — підвівся, впершись руками в стіл, Джакобо, — більше нема кому! Ти не собацюра і не сучка, а сране невдячне щеня, яке я приютив, пригрів, дав роботу і довбаний сенс життя, а воно все одно скавчить й норовить цапнути за руку годувальника!

Але завівся. Слік вже звик, що старий чорт починає тиснути на свої звичні важелі. Якщо ще щось сказати наперекір, то його стареча морда лусне як срана повітряна кулька. І так кожен чортів раз. П'ятничні замовлення виходять з-під столу. Це реальний, бляха, кримінал, який не проходить по жодним офіційним документам. Знову бандюки замовили якусь наркоту або нову пушку на чорному ринку. Здати би їх усіх копам, та Слік розуміє, що в такому випадку залишиться без роботи. А якщо почнуть копати під Джакобо, то там і до нього самого недалеко. Лайно! До буцегарні йому не хотілося би, але і до неї не дійде — на місці прикінчать.

— Лади, ти не верещи тільки... Що там у тебе?

Джакобо поставив на стіл перед собою картонну коробку, перемотану скотчем. На ній уже було пробито добрий десяток печаток. Чортяка роздери, це ж скільки відділень цей ящик пройшов? Старіші відмітини вже почали стиратися. Видно, їхав він дуже довго, а якщо це щось нелегальне, то добрався сюди лише якимось святим дивом.

— Опівночі доставиш цю хрінь по адресі, яку я закачаю тобі в голову прямо зараз.

Потицявши жирними пальцями по жирній клавіатурі древнього на вигляд компа, жирний Джакобо бряцнув на "ентер". Інхед-пад в голові пронизливо дзеленькнув, на сітківках очей мелькнула картинка з координатами. Слік кілька раз моргнув, щоб згорнути повідомлення. Старий хрон, бляха, міг би й на папірець виписати — пам'ять і так вже перевантажена. Якщо через цю кляту адресу зітруться якісь важливі файли — Слік за себе вже не відповідатиме. Начальник, насправді, тільки викабелюється ось цими всіма техно-заморочками, будучи повнісіньким нулем в їх розумінні. Його рівень — це ось такі смішні пердунські прибомбаси. Як і пара роботів позаду нього — реальні, бляха, іржаві відра, яких він гордо іменує охоронцями. Реально, бляха, ну напиши ти срану адресу на аркуші паперу, як це роблять всі старигані — будеш виглядати органічно, а Слік ще й потім ним сраку підітре — подвійна, дідько, користь! Ця клишонога потуга йти в ногу з часом була однією з безлічі речей, які Сліка дратували. Зокрема тому що Руїна — єдине місце, де ще лишився дух старого світу, і хотілося б, щоб такою вона і залишалася. Одне діло, коли молодь надививившись по телеку як живуть в інших кутках Кібер-Полісу та за його межами втрачає, бляха, голову. Інше — коли таке кусає за дупу нафталінових пристарілих чуваків.

— Опівночі? Серйозно? — Підняв брову Слік.

— Так, серйозно. До тієї пори можеш собі чухати яйця. Але щоб рівно в нуль-нуль-нуль-нуль посилка була на місці. І щоб очей з неї не спускав, бо як спустиш — Немезида та Еридія тобі їх, до біса, вирвуть!

Роботи за спиною шефа відкликнулись на свої імена, їх сервоприводи погрозливо загули. Бляшанки-бляшанками, але зв'язуватися з ними Слік не хотів. Американівська техніка — рідкість в цих краях. Навіть в Руїні частіше зустрінеш японійского красивого андроїда, з вишуканими  хромованими формами, ніж неповороткий гуманоїдний танк американівців. Джакобо придбав їх на якомусь чорному-чорному ринку кілька років тому. Реальна, бляха, хрінь. Такі переїдуть тебе своїми ного-гусеницями та навіть не моргнуть, тому що моргати немає чим. Очі цим робо-штукам, або робо-сукам, як про себе називав їх Слік, зважаючи на жіночі імена, заміняли темні випуклі екрани. Як в древніх лампових телеках. Реальне, бляха, лайно. Технології, бляха — це вам не коників з гімна ліпити.

— Хоу-хоу, окі! Джакобо, все буде зроблено в кращому вигляді! — Слік взяв під пахву коробку та награно поклонився начальнику. — До опівночі навіть пивця маю час попити! Все не так срано, як здавалося!

— Чуєш-но, мордо! Ніякого пивця! Тільки попробуй мені налигатися! — Проревів Джакобо. — Я з тебе три шкірки здеру! Еридія, підеш з ним. Прослідкуй, щоб гімнюк не напився і доставив посилку вчасно.

Одна з бляшанок елегантно оминула стіл на своїх гусеницях.

"ПРОЕКТ ЕРИДІЯ ПРИЙМАЄ НАКАЗ. НЕ ДАТИ ГІМНЮКУ НАПИТИСЯ. ПРОЕКТ ЕРИДІЯ ПРИСТУПАЄ ДО ВИКОНАННЯ!" — Гучно пролунало із наплічних динаміків машини. Цим робо-сукам якийсь збоченець встановив аудиосистему з жіночими голосами, які б мали бути приємними, але час і палені деталі зробили свою справу. Беземоційний штучний голос, з диявольським звуком білого шуму та металевим скрежетом на фоні наганяв повні штани страху.

— Жартуєш? — Слік посміхнувся. — Жартуєш же ж? Га?

Абсолютно серйозне обличчя начальника стерло посмішку Сліка. Він, бляха, не жартує. Еридія припаркувалася обабіч горе-посильного.