Пʼятниця, вечір

«Щоб забути жінку, треба написати про неї роман» — Генрі Міллер.

Я сиджу в аеропорту Леонардо, занурена у шум і метушню великого простору. Люди штовхаються, говорять, і в повітрі висить очікування. Їх очі світяться, мов недопалки, і кожен їхній погляд мовчки пробиває дірки в моїй свідомості. Усе, що мене оточує — від собак до продавців в дьюті-фрі — здається частиною великої механізованої вистави, яку я бачу, але не можу стати її частиною. І в цьому хаосі, в цьому потоці облич, реклами і звуків, мене немає.

Мої спогади вже вицвіли і стали непридатними для користування, тому я ні про що більше не згадую.

— Те, що не є буденністю, не відчувається реальністю? — питаєш ти.

Я дивлюся на тебе, наче з іншого світу, ніби ти — остання нитка, що поєднує мене з реальністю. Твої слова зависають у повітрі, але я не можу знайти в них сенс. Все, що колись було важливим, тепер розчинилося в цьому аеропорту, як дим від сигарети, що зникає у високій стелі терміналу. Все було просто грою мого розуму, відчайдушною спробою знайти щось справжнє в тому, що ніколи не мало сенсу.

— Так, саме так, — відповідаю я, сама не знаючи, що саме маю на увазі.

Моя свідомість, здається, рухається інертно, як багажна стрічка, що везе валізи безглуздо й без мети.

Ти усміхаєшся, але ця усмішка теж здається чужою, не для мене. Ти завжди була там, де я тебе не могла досягти — у невловимій дійсності, яку я тільки уявляла. Між нами завжди був цей простір, цей аеропорт, і я відчуваю, як його стіни стають вище і холодніше з кожною хвилиною мовчання.

— Реальність — це те, що ми залишаємо позаду, — шепочу я, бо вже знаю: тебе не буде, коли я повернусь.