Пʼятниця, ранок

Мій день починається, як завжди. Будильник дзвонить, але я не відразу встаю. Я лежу в ліжку, дивлюся в стелю, і думки пропливають повз мене, ніби я спостерігач у власному житті. Усе здається механічним, порожнім. Раніше я відчувала, що кожен день — це шанс, можливість щось змінити, але тепер… Тепер я просто існую.

Я прокидаюся не тому, що хочу. Просто так треба. І так само механічно йду у ванну, вмиваюся, дивлюся в дзеркало. Це обличчя, яке дивиться на мене, мені більше не знайоме. Немає жодного сенсу шукати там щось більше. Ні усмішки, ні смутку — нічого. Порожнеча.

Сніданок? Чашка кави.

В офісі я сідаю за стіл, дивлюся на екран комп’ютера. Листи, повідомлення, обов’язки. Все це тисне на мене, але не викликає жодних емоцій. Усе настільки порожнє, що навіть біль зник.

Робота — це автоматизм. Я натискаю на клавіші, щось друкую, щось створюю. Мої руки рухаються, але розум наче спить. Сама думка про те, щоб робити це щодня, без кінця і краю, не приносить ні страху, ні тривоги. Тільки одна велика, тиха порожнеча.

Люди навколо мене — просто тіні. Я бачу їх, чую їхні голоси, але вони мене не торкаються. Вони питають мене про щось, я відповідаю. Ми обмінюємося словами, але ці слова не мають сенсу. Це просто форма спілкування, щоб заповнити тишу.

В обід я виходжу на вулицю, сідаю на лавку, дивлюся на машини, що проїжджають повз. Люди кудись поспішають, щось шукають. Усі кудись прямують, усі в русі. І тільки я — застигла. Час іде, але він не зачіпає мене. Я існую в ньому, але не є його частиною.

День завершується, але це не приносить полегшення. Я знову на автоматі збираю свої речі, повертаюся додому. І навіть тут, у власній квартирі, я не відчуваю себе вдома. Мій простір став для мене чужим, як і я для себе самої.

Лягаю спати. Завтра буде такий самий порожній день. І це не лякає. Це просто те, що є.