Четвер, ранок

Ранок. Світло пробивається через жалюзі, розкидаючи тонкі смуги на підлозі. Кухня вже заповнена ароматами сніданку — смажені яйця, хліб, кава. Мене не хвилює, що це все здається невидимим і недосконалим. Я просто рухаюсь автоматично, ніби це все частина рутини, з якою я давно змирилась.

Ти сидиш за столом, неначе не торкаєшся до цього світу, як завжди, з того моменту, як я зрозуміла, що вже не можу і не хочу продовжувати щось шукати у твоєму погляді. Ти намагаєшся бути невидимою частиною цього ранку, зберігаючи свою звичну дистанцію. Ти сидиш тихо, з виглядом, що ніби вбирає всю рутину, мовби все це просто частина великої гри, в якій ти не береш активної участі.

Кожен рух, кожен звук здається мені пустим і непотрібним. Я відчуваю, як всередині мене все охололо, і я сама стала такою ж бездушною, як те, що мене оточує. Я не питаю, не дивлюсь, не чекаю відповіді. Все стало беззмістовним.

Я ставлю кухоль з кавою перед тобою. Знаю, що ти не скажеш «дякую». Я вже не чекаю цього. Я просто продовжую свою рутину, бо це єдине, що ще може мати якусь форму в цьому порожньому світі.

Між нами немає більше слів, і вже немає ні обурення, ні гніву. Я стала повністю байдужою, замороженою, як весь цей спустошений простір. Я більше не шукаю розради в твоєму погляді. Я більше не шукаю нічого взагалі. Я просто намагаюсь не згубити себе в цьому повсякденному порожньому хаосі.

Ти снідаєш мовчки, з поглядом, що не відходить від тарілки. Я чую, як ти смакуєш їжу, але це більше не відгукується у мені. Можливо, це все і є те, чого я насправді прагнула — просто втратити себе і не турбуватись про те, що відбувається.

Мій день починається і закінчується цією байдужістю, і я вже не відчуваю нічого. Ти можеш залишатися, можеш йти, це вже не має значення. Я тільки хочу, щоб цей ранок пройшов так само непомітно, як і все інше в моєму житті.