Вівторок, ранок

Небо, яке раніше здавалося живим, тепер глухе й байдужне, як застигла гладь океану. Жодної хмаринки. Лише сірі плями смогу і кислоти, випалені безжальним часом. Крізь мутне скло трамвая я дивлюся на вулиці цього міста, наче воно не існує в теперішньому часі. «Це не та планета», знову і знову звучить у мене в голові, мов зламана платівка, що застрягла на одному рядку. Втім, це не просто внутрішній голос — це кричить реальність.

— Віват, — каже пасажир із насмішливою урочистістю, ніби упиваючись якимось прихованим знанням. — Ми минули тупик, чи не так?
Я знову дивлюся на вулиці за вікном. Люди рухаються, як маріонетки, ледве живі. Кам'яні будівлі, вкриті тріщинами, здаються вічними обителями для тіней, що ховаються за кожним рогом. У повітрі витає запах старого металу і плісняви — природа давно поступилася місцем сірим полотнам бетону.

Трамвай сповільнюється, і ось вони — голуби, що облепили фасади будинків, мов мертві есмінці в напівзабутих спогадах.

Хто вони такі, ці безликі створіння з кам'яними обличчями і порожніми поглядами? Старі біси, що втратили віру в майбутнє, чи санітари безодень, що зазирають у обличчя тих, хто ще не здався?
Раптом трамвай зупиняється. Двері відчиняються, і на платформі стоїть група людей, які п'яно щось наспівують під фанеру. У їхніх очах я бачу тугу. Але це не звичайний смуток, а якесь древнє відчайдушне відчуття, наче вони знають, що попереду нічого немає.

Я обертаюсь до вікна. Це не те небо, яке я пам’ятаю. Ні мрій, ні світла, ні надії. Трамвай знову смикається вперед, і я розумію, що ми рухаємося не до мети, а все далі в пітьму.

«Це не та планета», знову пролітає в моїй свідомості. Миготять образи: карамельна солодкість у роті, зламаний телевізор, випалені очі тих, хто довго дивився в порожнечу. Десь попереду лунає сміх — неприродний, високий, ніби сміх Фортуни, яка відмахується від скарг і страждань, як від набридливих мух.

Я розумію, що виходу немає.