Понеділок, день

Понеділок. Офіс. Ти.

Офіс — це місце, де все на своїх місцях. Тут немає вибухів, немає гострих кутів твоїх слів, немає твоїх очей, що підсвідомо пронизують мене наскрізь. Тут повітря пахне кондиціонерами й кавою, а не твоїм кокосовим шампунем. І в цьому є своєрідна розрада.

Моя клавіатура клацає, немов автоматична зброя, але кожен удар пальців об клавіші приносить мені спокій. Пікселі на екрані — мій новий світ, де я створюю персонажів і історії, що знищують все те, що я ніколи не наважувався сказати тобі в реальному житті. Я художник в індустрії, яка має на меті одне — втечу від реальності, і кожен день це працює все краще.

Я працюю на автопілоті, мій розум вільний, а руки роблять свою справу. Я малюю і думаю про тебе. Про нас. І знаєш що? В офісі все це не болить так сильно. У цій стерильній атмосфері корпоративної байдужості немає місця для емоційних штормів. Тут, у яскраво освітленій кімнаті з білими стінами, всі в однакових кріслах, ми просто ігрові аватари у великій грі під назвою «робота». Я малюю, і це звільняє мене. Це — моє єдине місце без тебе.

Цікаво, що мої персонажі ніколи не нагадують тебе. Я малюю воїнів, драконів, антигероїв — усе, що віддалене від реальності. Кожен мазок пензля чи цифровий штрих — це наче спроба стерти тебе з моїх думок. Я створюю новий світ, де ти не існуєш.

Тут я вільний від твого погляду, який завжди був як сканер, зчитуючи всі мої слабкі місця. Тут немає твоїх слів, які пробивали мене так, що кожна розмова залишала шрами. В офісі я не та людина, яка застрягла між любов'ю і ненавистю до тебе. Тут я просто людина, яка відпрацьовує свої години і отримує зарплатню, щоб забути тебе.

Колеги повз проходять — вітання, жарти про дедлайни, хтось кидає фразу про нову гру, над якою працюємо. Я сміюся разом з ними, але це лише поверхня. Насправді це звучить, як шум далекого потягу, що йде кудись в ніч. І чим більше я працюю, тим далі цей потяг забирає мене від тебе.

Ти десь там, у реальному світі. А я тут, у віртуальному. І знаєш, це насправді приносить полегшення.

У якийсь момент я відчуваю, як мої думки про тебе відходять у тінь. Ти стаєш далеким спогадом, чимось розмитим, мов старе фото, що забуло, як виглядало. Тут я вільний. Від тебе. Від нас. Від усіх тих питань, на які не було відповідей.

Але, як тільки цей день закінчиться і я закрию свій ноутбук, ти знову повернешся. Бо ти завжди там, у глибині мого розуму, як постійний фоновий шум, від якого не втекти. Але поки що, тут, в офісі, я можу дозволити собі забути тебе хоч на кілька годин.