Понеділок, ранок

Ранок. Ти сидиш у моїй білій футболці, мовчки гортаєш написану мною книгу. Від тебе пахне кокосовим шампунем і м'ятною пастою — аромат, що переслідує мене, мов розмазана по підсвідомості пляма, якої неможливо позбутись. Я стою, на автопілоті готую наш сніданок, вегетаріанський цезар.

Варто було б зупинитися, викинути всі ці кляті овочі з тарілки й розтрощити це життя на шматки. Влаштувати скандал, випалити все дотла і прогнати тебе.

Але, трясця, я цього не хочу.

Ти встигла пустити коріння у мені, проросла, мов хріновий бур'ян, якого неможливо викорінити. Ти просто сидиш тут — така впевнена, ніби нікуди не зникнеш, і я це знаю. Зараз ти піднімаєш очі від сторінки, ті самі очі, через які колись мене скосила кришталева блискавка. Я згадую день, коли вперше зрозуміла, що закохалася. Я побачила тебе в чорному гольфі, у твоїх затертих джинсах, і сріблясті кудрі змусили мене затримати погляд. Я застигла того моменту камʼяною скульптурою напівбогині. Застигла і стояла, палилась, як ідіотка. І так жахливо нервувала, коли ти підняла очі.

А зараз? Ти піднімаєш очі знов. Але я більше не нервую. Внутрішня пожежа залишила після себе тільки попіл і гіркоту, як після надто міцної кави.

— Що? — запитуєш ти.

Ти стала моєю звичкою. Наче дружина, з якою я живу не кілька місяців, а вже цілу вічність. Ми воюємо, миримось, знову ламаємо наш світ, але продовжуємо, бо розійтися, це ще безглуздіше, ніж залишитись. Я бачу твоє обличчя, і воно вже не світиться, як колись. Це не спалах, а звичний фон, як телевізор, що завжди працює у кутку кімнати.

Ми знаємо одна одну з дитинства, з тих часів, коли я лише мріяла стати художником у сфері розробки ігор, а ти — мати собаку.

— Ти колись сумувала за мною? — питаю я раптово.

Ми обоє знаємо, що це питання — петля, яка обвивається навколо наших стосунків. Ти відкладаєш книгу, мов той безглуздий знак, що більше не хочеш ховатися за буквами.

Тиша тягнеться, немов та нитка, що ось-ось порветься.

Ми обоє відчуваємо її. І якби не ми, не залишилося б нічого, крім цієї тиші.

В твоєму погляді я бачу ту ж саму рішучість, з якою ти завжди підходила до життя. Ту ж саму рішучість, яка змусила мене покохати тебе. Ти була моєю порятунком і моєю руїною, втіленням всього, що я боялась і прагнула одночасно.

— Я не сумую, я приймаю відсутність людей. — кажеш ти. — Але бувало згадувала, цікаво було як ти.

Твоя відповідь б'є мене, як залізний кулак по ребрах.

І ось я стою тут, з ножем в руці, зі своїми жалюгідними емоціями, які більше нагадують уламки розбитого скла, і намагаюся знайти сенс у всьому цьому лайні. Ти згадуєш, але не відчуваєш. Ти була поруч, але ніколи насправді не була зі мною.

— Цікаво. — хмикаю я.

— Чого?

— Для тебе це ніби гра.

— Гра, а як же. — твої очі холодні, відсторонені, як екран вимкненого телевізора.

Я знову опускаю ніж на обробну дошку, ріжу помідор. Я навіть не дивлюсь, що роблю. Все, що я бачу — це ти, твоя холодна впевненість, цей погляд, який раніше був всесвітом, а тепер став чорною дірою.

— А для мене це ніби війна. І я не можу просто піти, бо я більше не знаю, хто я без цієї війни. — зрештою говорю я.

— І що ти хочеш цим сказати?

— Це ніколи не було справжнім миром, але мені всеодно спокійно поряд з тобою.

— Я прекрасно зрозуміла до цього що це для тебе. А ти так і не зрозуміла, що інакше я не вмію. Прикро чути про якусь гру.

— Ти вмієш, просто я не та людина. — мій голос звучить, ніби зламаний механізм, що видає останні звуки перед тим, як назавжди заглухнути.

Ти піднімаєш брову, кидаєш на мене свій звичний, мовби насмішкуватий погляд. Ти ніколи не дозволяєш мені вдарити по твоїй самовпевненості. Навіть зараз ти виглядаєш так, ніби це не має жодного значення.

— Знаєш щось, про що не знаю я? — запитуєш ти.

— Тобто, ти не граєш, а знаходишся поряд зі мною настільки, наскільки вмієш?

Ти дивишся на мене, а в очах знову та ж сама відстороненість. Твоє мовчання — це стіна, що зростає між нами. Я чекаю, але не можу дочекатися жодної відповіді. Мовчання наповнює кімнату, наповнює мене до краю. Я відчуваю, як усередині мене наростає непереборне розчарування, і цей ланцюг мовчання, якого я так боялася, нарешті увірвався.

Я ріжу помідор, а всередині мене розпадається те, що залишилося від моїх надій.

В твоїх очах я не бачу нічого, окрім відображення моїх власних страхів і сумнівів. Мовчання стає всесвітом, що поглинає все навколо.

Я мовчу, бо вже не можу знайти слів, які могли б прорвати цю стіну мовчання. Мій голос згас, а питання, яке я задала, залишилось без відповіді. Мовчання стало нашою новою мовою, нашою останньою розмовою, що ніколи не дійде до кінця.

І я залишаюся тут, спостерігаючи, як ти повертаєшся до книги, ніби нічого і не сталося.