Неділя, ніч

Я сиджу, відчуваючи розслаблення після довгого дня роботи, але в цей момент спокій раптово порушується. Мій погляд фокусується на темряві кімнати, і я відчуваю, як напруга починає поступово наростати.

Двері знову відкриваються, і ти входиш, мов тінь, яка давно повернулася з минулого. Своїм виглядом ти нагадуєш мені про темряву, про те, що я намагалася забути. Твоє з’явлення здається сюрреалістичним, немов це сцена з якогось фільму, де все починає крутитися навколо головного героя, а він не може зупинити цей кругообіг.

— Знову ти. — кажу я, намагаючись приховати здивування і страх.

Мій голос звучить, як лід, але всередині мені здається, що це момент, коли я знову потрапляю в свою особисту боротьбу.

— Два роки, — відповідаєш ти. — Виглядаєш так, наче ці два роки нічого не змінили.

Твій тон — той самий, який я пам’ятаю: саркастичний, з нотками презирства.

Мене охоплює відчуття, що цей момент є частиною чогось більшого, частиною змови всесвіту проти моєї звичайної рутини.

Ти робиш крок до мене, і мої думки переплітаються в хаосі. Здається, ти повертаєш мене до того місця, де я починала, до боротьби, яку я намагалася залишити в минулому. Я розумію, що твоя поява — це більше, ніж просто повторення. Це виклик, який я маю прийняти, щоб знову знайти себе.
 

***

Ти знову тут. Сидиш на краю ліжка, підгинаєш під себе ноги, кидаєш короткий погляд, ніби все це має сенс. Я відчуваю, як кімната стискається, повітря напружене, але начебто все в порядку. Все завжди в порядку, коли ти приходиш. Це неправда, але нехай буде так. Щоб не розлетітись на шматки, щоб не втратити останній зв'язок із тим, що називаю «нормальністю».

Ти просиш мене розказати щось. Як дитина, що не знає, що насправді нічого хорошого не залишилось. Я сідаю поруч, притягую ковдру до плечей, роблю вигляд, що це просто чергова ніч, чергова історія.

— Хочеш казку? — питаю, намагаючись не дивитись тобі прямо в очі. Твій погляд пронизує наскрізь, оголює те, що я намагаюсь приховати навіть від самої себе.

Ти киваєш, і я починаю.

— Було це давно, у світі, який не схожий на наш. Туди не дістають проблеми, там немає такого поняття, як самотність. І був там один кленовий листочок. Він вважав, що все добре, поки раптом не зрозумів, що його світ тримається на крихкому балансі. Але це не важливо, бо він не хотів знати правди. Він вірив у свою казку.

Ти слухаєш, не перебиваєш. І, здається, на якусь мить навіть віриш, що це все справжнє. Але я знаю краще. Історія завжди одна й та сама, закінчення теж.

— Одного дня, — продовжую, — листочок зустрів вітер. Він приходив і зникав, ніколи не залишаючись надовго. Листочок хотів тримати його, але як можна зловити вітер? Він був тут, але не тут. Листочок почувався щасливим тільки тоді, коли вітер був поруч. Але щоночі, коли він йшов, світ знову ставав порожнім.

Я дивлюсь на тебе, і бачу, що ти все ще тут. Але це просто ілюзія. Ти прийдеш, посидиш, підеш. Відпустиш мене знову у безкінечне чекання. І ця казка, яку я розповідаю, щоб вгамувати внутрішню бурю, закінчиться так само, як завжди.

— Але знаєш, — кажу тихо. — Насправді листочок не потребував казки. Він просто хотів одного — щоб вітер залишився. Не просто на мить. Назавжди.

Ти мовчиш. Я теж. І кімната знову стає задушливою.