Субота, вечір

Прокидаюсь серед обірваних думок і недопитих кав. Тебе немає. Порожнеча в кімнаті — це не просто відсутність людини, це простір, заповнений відголосками твоїх слів, твого сміху, твого дотику. Але все, що мені лишилося — це спогади. Неначе хтось натиснув на паузу, і світ застиг у моєму зламаному очікуванні.

Ти зникла на два роки. І не було ніяких пояснень. Ні дзвінків, ні повідомлень. Нічого. Просто зникла, як це роблять тіні, коли вмикаєш світло. Ось я торкаюся тебе, ось твої пальці переплетені з моїми, і наступної миті — порожнеча. Я не знала, куди ти пішла, і ще менше розуміла, чому. Може, я теж зникла для тебе. Може, весь цей час ти прожила інше життя, де мене ніколи не було.

Я кажу собі, що це нічого не змінює. Я кажу собі, що можу жити без тебе, ніби дві порожні кімнати можуть існувати окремо одна від одної. Але насправді, це не так. Кожен ранок я згадую, як твоє волосся падало тобі на плечі, як ти підіймала погляд, щоб подивитися мені в очі. Ти зникла на два роки, але залишилася в кожній секунді мого життя.

Ці два роки були мов нескінченний бій із собою. Кожен день я вставала, одягала маску нормальності, але всередині мене точиласяй війна. Це схоже на те, як я б’ю об стіну, але вона не ламається. Я розбиваю свої руки, але продовжую битися. Тому що це все, що залишилося. Я знаю, що це безглуздо, але не можу зупинитись.

Я ходила вулицями, уявляючи, що ти йдеш поруч. Я думала, що побачу тебе в кожному випадковому натовпі, у кожному погляді, що затримувався на мені. Але тебе там не було. Ніде. Ти зникла. Як вітер, що зірвав листя з дерев і залишив після себе тільки холод.

Два роки. Два грьобаних роки. І кожного дня я думала, що це, мабуть, вже кінець. Що більше не буде тебе в моєму житті. Але правда така: ти завжди була тут. Всередині мене. Як вірус, що роз'їдає мозок, що проникає в кожну думку, в кожен спогад.

Я кажу собі, що все це просто хвороба. Що я зможу її подолати. Але потім ти повертаєшся. Як раптовий удар у бік. Ти знову з'являєшся, і я відчуваю, як увесь мій прогрес розлітається на друзки. І я знову в тому ж самому місці, з якого починала.