П’ятниця, день

Світ за вікном шумить, кипить, живе. А я сиджу за комп’ютером, врубивши музику на фоні, й намагаюся придумати щось нове для цього чортового персонажа. Мозок, як старий жорновий камінь — повільно перетирає всі варіанти на пил. Тобто, суть в тому, що мені треба створити ще одного «героя». Ну, знаєш, такого собі ідеального воїна з сильними руками, великою зброєю й пустою головою. Все за стандартом. Але, чорт забирай, щось сьогодні не виходить.

Я дивлюсь на екран. Персонаж у мене вже ніби і є. У нього тіло, у нього є зброя, є навіть якась похмура передісторія — сирота, пережив трагедію, жадає помсти. Кліше. Але чомусь цього мало. Цей персонаж мертвий. І я не можу його оживити.

Пробую знову. Уявляю, як він пересувається, як б’ється, як взаємодіє з іншими. Але це просто модель. Лялька, яку я штовхаю по ігровій арені.

— Чого ти хочеш, дура? — питаю я в себе, кидаючи стілус на стіл.

І тут щось щолкає. Мене осіняє. А що, якщо мій персонаж теж застряг у нескінченному циклі? Що, якщо він такий же, як і я? Тікає від себе, ховається від реальності. У нього є зброя, є сила, але кожна його битва — це втеча. Він не б’ється заради перемоги, він б’ється, щоб не залишатися наодинці зі своїм болем.

У мене всередині щось скрипить. Я знову беру стілус і починаю малювати. Тепер я бачу його по-іншому. Його броня — це не захист від ворогів, це броня від себе. Він біжить від свого страху, від своєї порожнечі, але чим більше б’ється, тим сильніше вона стає. Його найбільший ворог — не дракони чи орки. Його найбільший ворог — він сам.

Я продовжую малювати. Кольори стають темнішими. Риси його обличчя гостріші. Його очі повні відчаю. Я дивлюсь на це, і в мене холоне в грудях. Це не просто персонаж. Це я. Це моя війна. Я створюю його, але насправді я знову намагаюся вирватися з цього циклу. Я працюю над грою, над цим героєм, але все, що я роблю — це втеча. Від себе, від своїх думок, від того, що мене розриває зсередини.

І тоді я розумію.

Це не гра. Це не вигадка. Персонаж — це реальність. І я нічого не контролюю.

Раптом щось змінюється в мені. Я озираюся по кімнаті, ніби шукаю когось, хто б міг це підтвердити. Мене охоплює паніка, ніби все, що я тільки що зрозуміла, розвалює мій світ на шматки. Гра? Це не гра. Це я. І я не можу вирватися.

І тоді, на якусь мить, я думаю про неї. Вона була поруч вчора. Вона була тут, така ж невловима, як цей персонаж. Вона приходить і йде, і кожного разу залишає мене сам на сам із самою собою.

Схоплюю телефон. Хочу подзвонити. Хочу, щоб вона відповіла. Але потім зупиняюся. Що я їй скажу? Що я створила чергового персонажа, який так само втік? Що я сама не знаю, чого хочу?

Замість цього я відкладаю телефон. Дивлюсь на екран. Персонаж дивиться на мене, його порожні очі сповнені тиші. Я знаю, що це означає.

Ти можеш створити світ, але не втечеш від свого.