Четвер, вечір

Вечір. Темрява падає на місто, як брудна ковдра, ховаючи під собою всі гріхи дня. Ліхтарі кидають на тротуари довгі, тремтячі тіні, ніби місто саме боїться свого відображення. Але у вечора є щось інше. Він завжди несе з собою відчуття кінця. І неважливо, що завтра все почнеться заново.

Я повертаюся в свою кімнату. Сідаю на підлогу, спершись спиною об холодну стіну, і слухаю тишу, яка більше нагадує глухоту. Вона тисне, вона душить. Це не та тиша, що спокійна — це тиша після вибуху, коли все зруйновано, і залишається тільки порожнеча. Місто дихає десь там за вікном, але всередині мене — порожнеча.

Ти не прийшла. І це найгірше. Я чекаю тебе навіть тоді, коли знаю, що ти не прийдеш. Тому що завжди є надія. Але надія — це найжорстокіша зброя. Вона тримає тебе в пастці, ніби обіцяє, що колись все зміниться, хоча насправді нічого не змінюється. Я сиджу тут, у цьому світовому підвалі, і чекаю. І кожна хвилина чекання — це ще один удар. Кожна хвилина без тебе — це ще одна рана, яка не загоїться.

Але ти — вірус. Ти проникла в мене, і тепер я заражена. Весь цей день я намагалась викинути тебе з голови. Наче спроба вимкнути голос у голові, який говорить, що ти скоро з’явишся, що все це — просто пауза. Але цей голос ніколи не мовчить. Він — частина мене. І навіть зараз, коли настає вечір, коли місто потроху занурюється в темряву, я знаю, що скоро ти знову опинишся тут. Можливо не фізично, але в моїй голові ти вже зайняла своє місце. Твій голос, твій дотик, твої очі — вони тут. І ти нікуди не підеш.

Сигарета горить у моїй руці, повільно перетворюючись на попіл. Я вдихаю дим, і він заповнює мої легені, як твоя присутність заповнює мою свідомість. Він пекучий, але я вже не відчуваю цього. Я більше нічого не відчуваю. Все перетворюється на фон. Життя тепер — це просто очікування наступного удару.

Ти пішла сьогодні, але я знаю, що повернешся. Це твій хід. Ти ніколи не йдеш назавжди, ти завжди лишаєш мене з надією, з отрутою на кінчику язика.

Вечір несе з собою розуміння: ти — мій противник, якого я ніколи не переможу. І найбільша іронія в тому, що я не хочу перемогти. Я готова програвати тобі знову і знову.