Четвер, ранок

Прокидаюся. Голова важка, наче після спарингу. Світло ранку просочується крізь жалюзі, ріжучи кімнату на шматки. Це не сон, це черговий день. Черговий раунд. І перший удар я отримую відразу після того, як відкриваю очі.

Ти лежиш поруч. Не знаю, чи спала взагалі. Ти мовчиш. І це мовчання відчувається, як холодне лезо ножа на шиї. Я вже звикла до цього, до цієї пустоти між нами, яка тільки зростає. Ми тут обидві, але кожна сама за себе.

На кухні я роблю каву. Вона чорна і гірка, як правда, яку ти не хочеш визнавати. Підношу чашку до рота і на секунду задумуюсь, чи варто взагалі тягнути далі цей раунд. Але ми ж знаємо відповідь. Я продовжую. Бо зупинка — це не варіант. Це навіть не програш. Це — нічого. А «нічого» страшніше за будь-який удар.

Ти з’являєшся на порозі кухні в моєму білому халаті. Здається, ніби ти взагалі не належиш цьому світу, а тим більше — мені. Ти відвертаєшся від мене, не сказавши жодного слова, і починаєш гортати телефон. Кожен рух твоєї руки нагадує мені, наскільки я далеко від того, щоб тебе зрозуміти.

Ти кидаєш погляд, як прямий удар у щелепу, а я, як ідіотка, продовжую стояти, бо не знаю іншого способу. Бої без правил. Ти ніколи не підкажеш, де тебе краще вдарити, а я ніколи не дізнаюся, як тебе перемогти.

Ми обоє рухаємося по цьому ранку, ніби це тренування перед головним боєм. Але, правда в тому, що бій уже триває. І цей ранок — це черговий раунд, який я точно програю.