Середа, вечір

Вечір тихий, але від цього ще більш тривожний. У кімнаті повільно згущується темрява, і лише світло лампи кидає м’які тіні на стіни. Я дивлюся на твоє обличчя, сидячи поруч, і не можу відвести погляд. Таке ніжне, неначе намальоване невидимою рукою, воно відображає щось невловиме — щось, що більше за мене і цей світ.

Ти далека від усього, що оточує нас. У цьому моменті є лише ти, і ніби час не має влади над нами. Твої пальці, біліші за сніг, лежать поруч, але не торкаються моїх. Я відчуваю їхнє тепло на відстані, але воно здається недосяжним, як і ти сама. Ти тут, але водночас вже далеко, з іншого боку цієї реальності, де твої думки завжди десь у нескінченності.

Твоя печаль тиха, непомітна для оточуючих, але я бачу її в кожному твоєму русі, в кожному м’якому зітханні. Вона завжди з тобою, завжди поруч. Це не та печаль, що розриває і душить, це інша — невідворотна, неминуча. Вона частина тебе, невіддільна.

Ми говоримо, але наші слова, як тихі хвилі, накочуються одна на одну і розчиняються в повітрі. У цих розмовах немає суму, немає розпачу, але й немає справжнього щастя. Ти говориш про щось далеке, незначне, і кожна твоя фраза ніби повільно віддаляє тебе від мене. Твої очі дивляться в далечінь, і я бачу в них цілі світи, в яких мені немає місця.

Твоя далечінь робить тебе незвичайною. Це магніт, що тягне до тебе, змушує повертатися знов і знов. Але водночас це й біль, якого неможливо позбутися. Я відчуваю, як ти стаєш все більш невловимою, і від цього всередині зростає незрозуміле відчуття втрати, хоча ти сидиш просто поруч.

Я дивлюся на твоє обличчя, на твій сум, і усвідомлюю: ти далека не тільки від світу, але й від мене. Можливо, завжди була. Але ця ніжність, ця недосяжна ніжність — ось те, що змушує мене залишатися тут, поряд, з безглуздою надією, що одного дня ти підпустиш мене ближче.