Вівторок, ніч

Ніч розливає на місто чорнильну темряву. Я сиджу на підвіконні. У цій тиші, де кожен звук здається занадто гучним, я чекаю на тебе. Довго і терпляче. Здається, навіть зірки за вікном завмирають на небі, ніби вони теж знають, що я прагну тебе.

І ти знов приходиш. Твої кроки ледь чутні, наче доторки вітру, що пестить мою шкіру. Ти сідаєш поруч, і я відчуваю твоє тепло. Воно огортає мене, заповнюючи порожнечу, яка здається безкінечною. Я дивлюся на тебе — таку близьку і водночас далеку, і моє серце розривається на частини від усвідомлення того, що цей момент не триватиме вічно.

Ти мовчиш. Ми обидві мовчимо. Я знаю, що сказала би те, чого вже не можу змінити. Ти знаєш, що твоя присутність лише тимчасова. Але, сидячи поруч, ми дозволяємо собі цей короткий момент спокою. Твої пальці легко ковзають по моїй руці, ніби малюють на моїй шкірі, залишаючи сліди, що зникнуть так само швидко, як і ти.
Я хотіла би запитати, чому ти завжди повертаєшся, коли я майже навчилася жити без тебе. Але знаю, що це не має сенсу. Ти приходиш, коли хочеш, і йдеш, коли вважаєш за потрібне. Моя самотність — це твій слід, твоя тінь, яку ти залишаєш щоразу після прощання. І все ж я тримаюся за ці моменти. За тебе.

«Ти залишиш мене знову, правда?» — нарешті шепочу, майже не очікуючи відповіді.

Твої очі зустрічаються з моїми, і в них я бачу ту саму ніжність, але й ту саму невизначеність. Ти посміхаєшся ледь помітною посмішкою, і цього досить, щоб я зрозуміла: ти підеш. Як завжди. Але зараз ти тут. І я знову обіймаю тебе, знаючи, що це востаннє — або, можливо, лише до наступної ночі, коли ти знову з’явишся.

«Залишся» — прошу без надії, знаючи відповідь наперед.