Неділя, ніч

Вночі, коли кімната занурена в темряву і тільки ліхтар на вулиці кидає холодне світло через вікно, я сиджу в ліжку, згадуючи твої слова. Твій голос доноситься до мене, ніби з далекого моря, де хвилі розносять спогади. Нічна тиша навколо наповнена відлунням наших розмов, що вже давно затихли.

Я згадую, як ти розповідала мені про самого самотнього кита в світі — про того, який пливе по океану, не знаходячи жодної іншої істоти, що відповідає його пісні. Ти описувала його як найбільше і найодинокіше створіння на Землі, яке вже кілька десятиліть не чує відповідей на свої сигнали.

Твої слова звучать у моїй пам'яті, як пісня, що лунає на фоні безкрайого океану. Ти говорила про те, як кит блукає просторами води, сповнений туги за співрозмовником, якому він ніколи не зможе дати відповіді.

Я уявляю, як цей кит пливе через ніч, одинокий серед безмежних вод, шукаючи когось, хто зрозуміє його пісню. Як в усій цій безкрайній тиші він залишається єдиним, хто чує відлуння свого власного голосу, і як це відчуття самотності може бути як нескінченний океан — величезним і непривітним.

Тепер, коли я лежу в темряві, твій образ стає частиною моєї ночі. Я відчуваю себе таким самим самотнім китом, шукаючи когось, хто міг би почути і відповісти. Моя кімната перетворюється на океан, і кожен звук, що лунає, як хвиля, що обіймає мене, але не приносить втіхи.

Я вмикаю свій мобільний телефон, щоб розгледіти годинник, але час тут здається непостійним, як і той океан, що ти описувала. Мої думки пливуть і плинуть, і я відчуваю, як цей океан самотності охоплює мене ще більше.

Я закриваю очі і уявляю, як ти сидиш біля мене, розповідаючи про того кита, і як кожен раз, коли ти говорила про нього, твій голос наповнював кімнату теплом і світлом. Але тепер це лишилось лише спогадом, і я залишаюся тут, як і той кит, чекаючи, поки темрява і тиша не здадуться мені друзями у моїй нескінченній подорожі.