Субота, ранок

Ранок зустрічає мене тишею. Проміння світанку ледь пробивається крізь важкі штори, освітлюючи кімнату блідими відблисками, що малюють на стінах довгі тіні. Я лежу на краю ліжка, не відчуваючи нічого, крім порожнечі поруч. Ти пішла ще вночі, але я не наважилась зупинити тебе, навіть не пробувала. Просто лежала і слухала, як твій крок віддаляється по коридору.

Я сідаю на ліжко, обіймаю коліна, і відчуваю, як тіло зрадницьки тремтить. Я мала б звикнути до цього — до самотніх ранків, до порожніх кімнат, до відчуття, що ти завжди йдеш, залишаючи мене наодинці з думками. Але кожен раз це ранить по-новому.

Усе в кімнаті мовчить, навіть ті предмети, що завжди здавалися частиною тебе. Кухоль з недопитою кавою на столі, сорочка, що ти залишила на стільці. Ти завжди залишаєш щось після себе, як сліди, але ці речі не мають сенсу без тебе. Вони тільки нагадують про відсутність, про те, що ти знову пішла.

Я намагаюсь зібратися, підійти до вікна, вдихнути свіже повітря. Але в кімнаті так холодно, наче ти забрала усе тепло з собою. Я б могла вийти з дому, почати день, забути про те, що ти була тут цієї ночі. Але я не хочу. Я залишаюсь, як завжди, на цьому краю ліжка, шукаючи відповідь, якої вже давно немає.

Ранок тисне на мене своєю безжальною буденністю. Люди навколо, мабуть, вже починають свій день, кудись поспішають, планують, живуть. А я застигла, ніби час для мене зупинився. Ти завжди говорила, що потрібно жити далі, рухатись вперед. Але як рухатися, коли кожен крок веде до порожнечі?

Ти встигла стати моєю звичкою, тією, від якої неможливо позбутися. І тепер, коли тебе немає, усе здається нерухомим. Ранок триває вічно, годинник на стіні мовчить, а світ продовжує існувати без мене.

***
 

Сонячне світло поступово стає сильнішим, проникає у кожен куток кімнати. Ранок ніби роздягає мене до кісток.

Я стою перед дзеркалом у ванній, і моє відображення здається чужим. Бліде обличчя, втомлені очі. Я намагаюся зрозуміти, хто ця людина переді мною. Чи це справді я? Чи це та, що колись мала мрії, надії, вірила, що зможе бути щасливою?

Ти казала, що я сильна. Казала, що в мене є все, щоб іти далі. Але чому тоді я відчуваю таку безпорадність, коли тебе немає поруч? І тепер, коли я дивлюся на своє відображення, я бачу не себе — я бачу лише уламки.

Моя рука тремтить, коли я торкаюсь свого відображення в дзеркалі, намагаючись знайти там щось справжнє. Але дзеркало холодне і байдуже.

Я повертаюся у спальню. Ліжко ще зберігає тепло твоєї присутності, але це теж скоро зникне, як і все інше. Твої сліди, твій запах — усе з часом розчиниться, залишивши лише пам'ять, яка повільно стиратиметься, перетворюючись на ще один уламок всередині мене.

Порожнеча стає моїм постійним супутником. Вона тихо шепоче мені про те, що моє існування ніколи не було тим, чим було твоє існування для мене.