Пʼятниця, ніч

Після відвідування театру я сиджу на краю ліжка, притулившись до стіни, видихаючи густий дим сигарети, що повільно тане у темряві. У кімнаті звучить повільна мелодія. Ти сидиш поруч, спиною до мене, торкаючись плечима порожнечі. Ніч тихо добігає кінця, як і завжди, коли ти поряд.

«Не йди», — хочу сказати, але слова зависають у повітрі. Я знаю, що ти все одно підеш. Ти завжди йдеш, навіть коли ми настільки близькі, що здається, ближче бути не може.

Моє кохання — це пожежа, яка не може догоріти. Вона як самбука: спочатку розбурхує, а потім швидко відпускає, залишаючи порожнечу. Я дивлюся на тебе, вже відчуваючи, як туга обвиває мене, хоч ти ще тут. І це нестерпно.

Ти підводишся, не зронивши ані слова. Я чую, як під ногами скриплять дошки підлоги, цей звук здається гучнішим за все інше в кімнаті. Ти рухаєшся повільно, ніби відтягуєш мить, але це лише ілюзія — твоя реальність уже десь там, за дверима, подалі від мене. Я відчуваю, як ти вже йдеш, ще до того, як це станеться.

Дверна ручка клацає, і я вдивляюся в твою спину, намагаючись запам’ятати кожну деталь, кожен жест. Це момент, який ми пережили вже сотні разів, але щоразу він ранить сильніше. Я хочу запитати, чи ти хоч раз жалкувала. Чи ти відчувала те саме, що й я? Але всі питання тонуть у повітрі, так само, як і наші ненаписані відповіді.

Коли двері зачиняються, кімната занурюється в порожнечу. Дим від сигарети вже не заспокоює, а навпаки — тисне на груди. Тиша стає важкою, як ковдра, під якою неможливо дихати. І все ж я продовжую сидіти, не рухаючись, намагаючись звикнути до цієї відсутності, до твого постійного зникнення.

Знаю, що завтра все буде так само. Ти повернешся, а я чекатиму, як завжди. Але глибоко в душі розумію, що кожного разу, коли ти йдеш, частина мене залишається з тобою, і одного дня мене просто не залишиться.