Пʼятниця, вечір

У напівтемряві театральної зали все здається нереальним. За кулісами віє пилом минулого, в повітрі плаває запах старих оксамитових штор і полірованого дерева. Гул глядачів, які повільно заповнюють місця, здається віддаленим, майже невагомим. Я сиджу в центрі цього простору, але, як завжди, відчуваю себе осторонь.

На сцені тьмяніють останні світла репетиції. Актори, здається, увірували у свої ролі, так глибоко вони занурилися в гру. Я дивлюся на них, спостерігаючи, як вони промовляють рядки, яких навчилися напам’ять, і бачу себе. Так само я граю роль в житті, раз за разом повторюючи ті самі слова й дії, не думаючи про їхній зміст. Тільки ось моя сцена — це реальність, і коли вистава закінчується, я залишаюсь одна, без оплесків.

Ти завжди казала, що театр — це місце, де реальність ілюзорна. Але сьогодні я думаю, що в житті все набагато складніше. Моя реальність — це нескінченний спектакль без фіналу, в якому я тільки тінь на сцені, майже непомітна.

Вистава починається. Світло гасне, залишаючи тільки яскравий промінь на сцені, що вириває акторів з темряви. Їхні голоси гучно відбиваються від стін, і здається, що ці чужі слова проходять крізь мене. Я слухаю діалоги про втрату, кохання, надію і розпач, але відчуваю лише порожнечу. Я дивлюся на акторів і бачу, як вони виправдовують чужі життя, грають чужі ролі, але що станеться, коли світло згасне остаточно? Чи лишається щось від того, ким вони були на сцені?Моя свідомість розбивається на шматки під тиском цього усвідомлення.

Ось сцена наближається до кульмінації, і актори шепочуть свої останні репліки. У темряві я витираю сльози, що непомітно котяться по щоках. Чому це так важко? Я знала, що все це — гра, але тільки зараз розумію, що втрачаю себе в цьому нескінченному спектаклі.

Зал вибухає оплесками, але для мене це звучить, як відлуння далекого грому. Люди навколо мене піднімаються, аплодують, радіють, але я не можу встати. Я занадто глибоко застрягла в своїх думках. Моя роль закінчена, але я не знаю, як піти зі сцени.