***

В день, коли у стрічці викотили «Проєкт закону про гармонізацію одиниць рахунку та моральну безпеку громадян», я зловив себе на тому, що не порахував кроки від дому до підземки. 317 голубів на площі (один поблискував пластиком, ніби хтось недогледів), 108 номерних знаків із сумою цифр, що ділиться на три, і нуль облич, які помічають, що їхнє життя давно — таблиця з правами «лише читання». А от кроки кудись поділися. Рахунок у мене беззубий і вічний, як буддійська мантра: плитки, вікна, сходинки, фрикції зубної щітки, кабінети на поверхах, вертикальні свайпи по екрану. Колись психолог назвав це «обсесивною фіксацією на кількісних патернах», бабуся — «нечистим духом», а я — просто диханням.

Новий законопроєкт виглядав як літургія канцеляриту, допоки в пункті 4.7 не спалахнуло курсивом: «Кожен громадянин зобовʼязаний вести персональний щоденник рахунку… Формат — Додаток №3». Нижче вже звичайним шрифтом, але капсом і з центруванням навіщось красувалося гасло:

«РАХУНОК — ЦЕ СОВІСТЬ!»

І це було вже не просто незвично. Це було знайомо.

Я десь це бачив. Хоча, ні: не десь, а колись. Спогад неначе взяв короткий розгін і різко стрибнув за лінію. Обкладинка м'яка, папір пухкий, малюнок дивний — хлопчик із рибʼячими очима та лінійкою замість хребта. Він усе рахував, як я, і потрапляв у світ, де числа складали іспит з моральності. Я не міг згадати ні автора, ні назви, проте чудово памʼятав дитячу книжку у власних дитячих руках. Пам'ять тримала образ так, як зуби тримають язик при укусі: боляче і порожньо.

Порожнеча, як личить нашому сторіччю, одразу шукає розетку. Я перебирав клавіші, як чотки дхарми: «дитяча книжка хлопчик усе рахує», «палата рахунку», «рахунок совість закон» — 528 натискань, 24 з них — на Enter.

На поклик, ясна річ, вийшов не мій хлопчик, а офісно-хатній дух продуктивності: лічилки, тайм-трекери та корпоративні блоги про KPI як духовну практику. Але, ніби для рівноваги, знайшовся і «Форум букіністів» — напрочуд жвавий сайт із вражаюче актуальним дизайном. Ще до вечора того ж дня він відстрілявся потоком жартів, у якому ледь не потонуло одне повідомлення:

— Можливо, ви шукаєте машинописну брошуру «Лічильник». Її тут періодично згадують. Ніхто не бачив, але всі памʼятають.

Колективна памʼять — як хмара: нібито усе в наявності, доки не попросиш посилання.

Втім, сам я памʼятав сцени надто чітко: коридор із дверей-чисел 101-102-103… і табличку «ПАЛАТА РАХУНКУ», де суворий чоловік у пенсне каже хлопчикові: «Ти рахував не сам — ми дали тобі право». Це було смішно й страшно, як push-нотифікація з того світу.

Через день я висмикнув себе з розетки і став серйозно роздумувати про старий інтерфейс, де індексацію робить пил, а кеш зберігається в олівцевих помітках на полях. Треба було йти.

783 кроки, 4 станції, 11 сітілайтів, 4 білборди. Міська читальня пахла макулатурою і надією.

Формат брошури одразу зійшов з дистанції.

— Їх повністю вилучено з фондів, вже років пʼятнадцять як, — дісонансно молода бібліотекарка говорила про подію, учасником якої бути аж ніяк не могла. Але інтонація запевняла у зворотному.

— Такі видання оцифровували перед утилізацією?

— Ні, але й утилізації як такої не було.

— Як це?

— Ну, їх просто було наказано дістати з усіх приміщень, перерахувати та скласти купою. Потім приїхала вантажівка та вивезла за кілька ходок.

Єдиним можливим наступним питанням було «Куди?» і я, звісно, запитав:

— Багато нарахували?

Я гортав підшивки журналів для дітей та молоді минулих десятиліть, шукаючи бодай тінь фантомної книжки. Знайшов лише себе: 37 плям на сторінці «1987 рік» (перевірив проти світла), 64 сегрегатори на полиці «Л».

— Ви з тих, хто любить цифри? — за стійкою сиділа вже інша бібліотекарка зі спицями замість пальців.

— Швидше, цифри люблять мене, — відповів я та пішов рахувати вікна.

Після першої хвилі дотепних реплаїв сповіщення про нові відповіді на форумі тепер приходили раз на кілька днів. І щоразу це трохи вражало, адже я нікому не відповідав у гілці, то ж тема хоч і не роздмухувалась, але потроху жевріла. Десь за тиждень випадкові зустрічі з назвою форуму в електронній пошті нарешті знайшли відгук на периферії моєї уваги. Швидкий пошук показав, що чотири «справжні», фізичні букіністичні магазини нібито й існують, але прозвон їхніх контактів нічого не дав: номери або нікуди не вели, або давали можливість поспілкуватися з голосами, які корінь «бук» використовують хіба що разом із «фейс».

Я механічно переходив по нумерованих сторінках пошукової видачі й зайшов значно далі, ніж це роблять живі. На девʼятій сторінці сплив заархівований сайт «KneeGoLove», де в 2010 році у розділі «Дошка оголошень» хтось радив дзвонити. Під закликом висіла сирота-картинка: напівстертий флаєр «РОЗПРОДАЖ ФОНДУ. САМОВИВІЗ. СКЛАД» із позаминулою назвою провулка в спальному районі. Сполучення «фонду» з капсом щось тригернуло. Я набрав стару назву в додатку з мапами та збільшив масштаб до віртуальної прогулянки по якомусь двору без вітрин але навіть із приміткою у відгуках: «Дзвоніть у домофон №27, скажіть, що по книжки». Пошуковий алгоритм, який тиждень тому продавав мені одни лишень індикатори успіху як сенс життя, раптом підморгнув: «Приватний букініст». Це було не те, що я шукав, а те, що потрібно.