Історія 40. Ще одна кухня...

Просидівши вдома ще рік, мене знову почали гризти докори сумління, що я не привношу жодного фінансового внеску у нашу родину. Оскільки перед цим у мене була протермінована резиденція, то відмазка була залізною. Немає легальних документів – не можу влаштуватися на роботу. Та ось після року очікувань, багатьох папірців та оббивання порогів усіх можливих інституцій, а особливо новоствореної мігрантської служби АІМА – заповітна картонка була у мене на руках. А отже, можна було працевлаштовуватися.

Мій чоловік якраз був у процесі зміни роботодавця, а тому, щоб зняти з нього трішки тягар відповідальності за вміст банківського рахунку, я почала штудіювати сайти, що шукали працівників на різні посади. Цього разу мені захотілося знайти щось поближче до дому, та бажано з ранковим розкладом, щоб не розтягувати роботу на цілий день. Та місто, у якому ми оселилися, не могло похвалитися багатьма вакансіями, адже не мало великих підприємств чи фірм. Тож варіанти звузилися до кількох кафе, мережевого фастфуду та заправної станції. Працювати на кухні мені було не звикати, та й приймати оплату за бензин не здалося таким вже важким, тож я розіслала всюди листи з проханням про співбесіду і стала очікувати. Відповідь не забарилася.

Вже наступного дня на пошту прийшла відповідь від одного з закладів харчування з проханням відправити своє резюме. За півгодини я вже прикріплювала готовий документ до емейла. А ввечері мені прийшло запрошення на співбесіду.

Пробивши у Гуглі, що то взагалі за чудасія така, те кафе, я залишилася задоволена. Заклад здорового харчування з веганськими опціями, в основному складався з салатів та екзотичних страв низької термообробки. Усі страви в Інстаграмі цього дива під назвою “Alias” (або українською “Справді”) виглядали досить апетитно та креативно. Тож на співбесіду я йшла у піднесеному настрої.

Яким же було моє здивування, коли власник закладу спочатку запізнився, а потім сказав, що не отримував мого резюме. Щоб довести йому протилежне, я відкрила свою електронну пошту і побачила, що весь цей час комунікувала зовсім з іншим кафе. Вибачившись за таку конфузію, я вже збиралася бігти на іншу співбесіду, яка в цей час очевидно проходила без мене, але чоловік вирішив таки розпитати мене за мій досвід роботи. Коротко розписавши свої кулінарні навички, я ще й вразила його світлинами домашньої випічки та новорічного столу з двадцятьма різноманітними стравами. По його очах було видно, що він зацікавився. Тож обіцяв написати.

Квапливо попрощавшись, я поспішила далі, де мене чекала справжня співбесіда.  Тут я одразу ж зловила негативний вайб від адміністраторки закладу – Карли. Ох, і не дивно, що її так звали. Ну хіба приємну позитивну людину батьки наречуть КАРЛОЮ? Ні! Хіба що ворону, яка крала у Карла корали. Не знала тоді, якої біди від неї ще наберуся. А кажуть: перше враження оманливе! Ха! Брешуть!

 Але повернімося до того дня. Привітавшись, я з легкою посмішкою почала пояснювати, чому прийшла невчасно. По обличчю Карли бачила, що вона не хотіла мене й слухати, та вирішувати було не їй. Тому вона провела мене до офісу, де я зустрілася з Мартою, дуже приязною вагітною жінкою з відділу кадрів. По суті, вона й була усім відділом кадрів. Розпитавши мене про попередній досвід, вона одразу ж запропонувала мені спробувати себе у якості їхнього нового кухаря. І я, не вагаючись, погодилася. Чому?

Ну, по-перше, робочий день починався о пів на шосту і закінчувався вже о другій. Тобто у мене було ще пів дня вільного часу. По-друге, заробітну платню обіцяли трішки вищу за мінімальну. Але це й не дивина у Португалії, де більшість людей заробляє менше тисячі євро на місяць, особливо в обслуговуванні. До того ж, заклад розташовувався за п’ятнадцять хвилин пішки від дому. Не потрібно було ні громадського транспорту, ні авто. Дуже зручно. Принаймні я спочатку так подумала. Саме тому я й погодилася. 

Моє робоче місце виявилося невеличким кутком у великій кухні на другому поверсі кафе. Там же знаходився кондитерський та пекарський цехи. Колектив був в основному чоловічий, що мене порадувало. Хоч і ненадовго. Постійна лайка, свист, голосний спів і жарти нижче пояса стали невід’ємною частиною моєї кулінарної рутини. 

В мої обов’язки входило готувати різні начинки для їхньої випічки, а також смажити у відрі олії так звані “petiscos fritos” (читається “петішкуш фрітуш”) – такі собі пиріжки різної форми в панірувальних сухарях, начинені креветками, овочами, м’ясом та рибою. Список доповнювали курячі та свинячі відбивні в паніровці, рибне філе в клярі й якась сумнівна «бяка» – шматочки тріски, що самотньо плавали в борошняній бовтанці з цибулею та зеленню. 

Окрім того, я мала готувати різні салати, смажити яєшні, розігрівати вже готові страви на обід, які привозилися з фабрики, та варити величезну кастрюлю супу. На мені було також сервування, замовлення продуктів у постачальників, миття посуду та самої кухні, зміна олії у фрітюрницях та ведення відповідної документації.

Перший тиждень я працювала з Лео. Не думайте, це не чоловік. Насправді жінку звали Карла Леопольдіна. Оскільки однієї Карли з головою вистачало усім – про що я розповім згодом – то цю почали називати скорочено від її другого імені – просто Лео. Виявилася ця жіночка досить енергійною та беручкою до роботи. Хоча й не дуже, як би це пом’якше сказати, інтелектуально обдарованою. Говорила португальською вона гірше за мене, ще й дуже тихо, через що мені доводилося постійно її перепитувати. Ім’я моє вона запам’ятовувала з місяць. А ті задачі, які можна було виконати без зусиль, вона навмисно (чи ні) ускладнювала.