Історія 39. “Португалія-Америка” транзит

Поки я чекала відповіді від міграційної служби, мені прийшла пропозиція попрацювати. Подруга побачила у соцмережах вакансію на перекладача (українська-англійська-українська) і звісно ж кинула мені на неї посилання. Ознайомившись з вимогами, я зрозуміла, що цілком могла б підійти на цю посаду. 

Від кандидата вимагалося знання мови на рівні В2, а в мене був С1 (тобто вище за заявлений). Оскільки робота була дистанційною, потрібен був також швидкісний інтернет, а ще можливість працювати в різні зміни.

Ні на що особливо не сподіваючись, я все ж надіслала резюме й почала чекати на відповідь.  А вона не забарилася. Наступного ж дня я отримала лист на електронну пошту від представниці компанії з пропозицією сконтактувати пізніше щодо вимог, оплати та інших нюансів. Мені не було що втрачати, тож я погодилася.

Дівчина, яка мені зателефонувала, виявилася українкою, що жила в Португалії та була рекрутеркою для цієї міжнародної компанії. Назву тут спеціально не писатиму, щоб потім не прилетіла якась скарга про порушення конфіденційності чи ще чогось. Ця компанія є дуже відомою серед місцевих і займається багатьма напрямами дистанційної роботи. Але конкретно в той момент вони шукали спеціалістів для усного перекладу з англійської на українську і навпаки. Базувалася компанія в Португалії, податки нараховувалися також тут. Однак, сервіс перекладу надавався в Британії та США. 

Через різницю в часі з північно-американським континентом, працювати в основному потрібно було в другій половині дня або взагалі вночі. Рекрутерка пообіцяла мені оплачуване навчання, бонуси за сумлінне виконання роботи, різні премії та психологічну й медичну підтримку. Переклад же, в основному, стосувався медичної сфери, а також включав юридичну, банківську та страхову. Рідше траплялися кейси в поліції та з мобільними мережами чи складами Амазон.

Поспілкувавшись про всі переваги та обговоривши умови, дівчина сказала, що мені потрібно буде пройти триетапну перевірку, щоб переконатися, чи я їм підходжу. Першим випробуванням був онлайн-тест на знання мови, який я успішно склала. Адже процес рекрутингу після цього продовжився, і далі мені було запропоновано психологічний тест і нарешті ще одну співбесіду телефоном. Цього разу двома мовами.

Ну, думала я, пройду – то пройду. Ні – то ні. Чого так мало ентузіазму? Бо щойно почула про нічну роботу, весь мій запал зник. Будучи патологічним жайворонком, я й уявити не могла, як це я зможу продуктивно працювати після опівночі. Але зарплатню обіцяли гідну, з дому виходити не потрібно було, та й з сином у випадку хвороби могла завжди залишитися без необхідності брати лікарняний.

Тож пройшовши “три кола пекла” (хоча не все було так погано), мене зарахували на підготовчі курси. Оплачувалися тут лише обіди, але й це стало приємним бонусом для непрацюючої мене. І ось тут реально почалося “четверте коло”. Виявилося, що потрібно засвоїти стільки матеріалу за два тижні – а саме стільки тривали курси, – скільки я не вивчила за п’ять років університету. Ну добре, можливо я трішки перебільшую. Але список з двохсот медичних термінів у перший же день неабияк вибив мене з колії. А ще ж була фінансова, юридична та страхова лексика. І тут я зрозуміла, наскільки я стара. Не смійтеся, так і є.

Бо нові слова просто не лізли мені до голови. Я ж ними ніколи не користувалася, тож потрібно було не лише завчати їх переклад, а й розглядати їх у контексті. Я ж не медик, і не фінансист. Ба більше, не живу в США, тож не знаю види їхніх страхових послуг, та що то за звір такий – “продуктові купони”. При вивченні останнього поняття, одразу ж чомусь згадався “совок”.

Окрім довжелезного списку слів, які потрібно було впихнути у мою голову, було ще й саме онлайн-навчання. Щоденно доводилося годинами слухати лекції про специфіку роботи, опановувати цифрову грамотність і розбиратися з новими програмами. Там я дізналася про особливості надання медичних послуг, переваги тієї чи тієї страхової компанії, а також розібралася з кредитуванням осіб у Сполучених Штатах та Європі. Після кожного такого заняття доводилося проходити тести, щоб засвідчити володіння матеріалом.

Мій мозок, який вже встиг трішки “опортугалитися”, просто волав від такого бурхливого потоку інформації. Ну куди ж стільки? В мене ж вже не влазить! Виявилося, що влазить. Однак, ціною виштовхування інших збережених даних у моїй голові. Вивчила англійською “товстий і тонкий кишківник” – і попрощалася з рецептом бабусиних пиріжків. Засвоїла різницю між Medicare та MedicAid – і улюблена пісня Бумбокс вже ніколи не буде заспівана повністю. І так з усім. Одні знання спокійненько і вправно виштовхували з мозку інші й займали їх місця. Мені ж залишалося спостерігати за цим процесом, особливо не втручаючись і не обурюючись. Ну, хіба що зовсім трішечки. Коли ніхто не чув.

Особливе місце у моєму серці зайняли онлайн-уроки з португальською викладачкою, яка тренувала мене та ще двох моїх колег усному перекладу. Української вона звісно ж не знала, тож відтворювали тексти лише англійською, що, на мою скромну думку, було контрпродуктивним. Ну хіба ж не знайшлося у міжнародній компанії коучів на наш напрям підготовки? Риторичне запитання…

Саме на цих онлайн-уроках я зрозуміла, наскільки не готова ще до своїх майбутніх обов’язків. Чому? І що ж ми там такого робили? Та нічого особливого. Просто слухали людей з різними акцентами, паралельно роблячи помітки і намагаючись СЛОВО В СЛОВО перекласти, що вони там таке говорили. Ситуації розігрувалися у лікарні, банку, поліції, страховій спілці та компанії мобільного зв’язку. Як я пізніше дізналася вже під час роботи – це було невимовно корисно. Адже саме такі переклади мені пізніше й доводилося робити. Викладачка нас дуже заохочувала, паралельно лякаючи величезною відповідальністю за життя та здоров’я громадян, яким “пощастить” скористатися нашими послугами. Такий собі контроверсійний метод навчання. Ну і грець з ним!