Історія 38. Ще одна адаптація

Щойно освоїлися на новому місці, як ми з чоловіком, слідом за нашим сином, злягли з кишковим грипом. Чи то далася в знаки непомірна втома від переїзду, чи то вірус десь підчепили, чи того, що бігали взимку у футболках по двору з важкими сумками і коробками. Але факт залишався фактом – ми всі втрьох дружно захворіли. Ба більше, згодом мене ще й продуло на протязі і так сильно потягнуло шию, що про комфортний сон довелося забути на аж два тижні.

Шия мене не відпускала довго. Навіть коли від грипу вилікувалися. Народні засоби не допомагали, тому я вирішила піти в аптеку за чудодійною маззю. Думала, зараз нанесу на шкіру швиденько і все! За день-два пройде. Та не так сталося, як гадалося. Чи то мазь виявилася нечудодійною, чи аптекарка – некомпетентною (підозрюю, що причина таки в аптекарці), але мені після того лікарського засобу стало ще гірше. Мазь не зігрівала, а, навпаки, охолоджувала шию, дискомфорт був все більшим, а сну все менше. 

Довелося пробивати інформацію про різні мазі через Інтернет і знову брати штурмом аптеку. Демонстративно проігнорувавши попередню аптекарку, я тепер підійшла до її колеги вже з наперед підготованим запитом. Цього разу мені пощастило більше – а може це було й не везіння, а результат мого попереднього Інтернет-дослідження – і шию таки попустило за кілька днів.

Щойно розібралися з болячками, довелося бігти у школу і знову переоформлювати сина. Школи для старших класів тут виявилося цілих дві, одна напроти одної. Різниця була лише у тому, що в одній діти вчилися лише до дев’ятого, а в іншій – вже до дванадцятого. Звісно ж першим нашим вибором стала остання, адже ми не хотіли частої зміни шкільного колективу та вчителів. Однак, там нас засмутили відсутністю вакантних місць. І не дивно, бо переходили ми посеред навчального року, а не на його початку. 

Зате в іншій школі нас радо прийняли, видали підручники, розклад занять і мій син з острахом пішов на перші заняття. Спочатку йому було дуже важко влитися в колектив. Новенький, ще й мігрант, він викликав цілий спектр емоцій у його однокласників. Хтось до нього ще придивлявся, хтось недоречно жартував, а хтось навіть прискіплювався. Та цього разу нам пощастило з завучкою, яка швидко підключилася і почала залагоджувати ситуацію. Вона направила у клас шкільного психолога, яка провела цілу групову терапію, наголошуючи на неприпустимість булінгу. А пізніше ще й запропонувала моєму синові перейти в інший клас. Та до того моменту, він знайшов собі серед однокласників найліпшого друга, і від пропозиції відмовився.

Влаштувавши сина, ми зайнялися ще нагальнішими справами. Нам потрібно було змінити адресу у всіх державних установах, щоб отримувати від них листи на нову поштову скриньку. Одночасно з цим, ми почали подаватися на чергову резиденцію, та новостворена АІМА, замість колишнього СЕФа, не поспішала з процесами поновлення. Дзвонити до них було марно, писати теж. Однак, у чоловіка таки вдалося зрушити процес з мертвої точки, адже легальний документ йому був потрібен для роботи за кордоном. Фірма, на якій він працював, видала йому документ для АІМА, де просила пришвидшити подачу, і – о диво! – йому відповіли, а через місяць і прийняли його заявку. Ще за два з половиною місяці мій коханий отримав таки свій “пластик”. А ось зі мною ситуація склалася інакше.

На той момент я не була офіційно влаштована на жодній роботі, тож довелося чекати своєї черги на електронну подачу. Цей процес затягнувся ледь не на цілий рік. Врятувало мене те, що через неспроможність вчасної обробки запитів, АІМА подовжила термін дії старих резиденцій спочатку до липня, а потім і до жовтня. Тож мій рівень стресу трішки зменшився, а надія на отримання цього важливого документу збільшилася в геометричній прогресії.