Історія 37. І знову переїзд…

Щойно ми почали обживатися на новому місці, доля підкинула нам черговий поворот. Після п’яти років нашого життя у віддаленому районі Гайї туди нарешті проклали лінію метро. Ця подія несла за собою чимало змін – як приємних, так і не дуже. 

По-перше, добиратися кудись стало значно легше. Кінцева зупинка знаходилася лише у п’яти хвилинах ходьби від нашого будинку, тож ми стали мобільнішими і могли заощадити час на нескінченних пересадках, яких вимагав автобус. 

Але було й “по-друге”. Наші орендодавці теж часу не гаяли. Тільки-но з'явилося метро, вони миттєво зорієнтувалися в ситуації. Дізнавшись про різке подорожчання житла в районі, господарі вирішили, що беруть із нас замало. Хазяйка зателефонувала нам за місяць до Різдва і повідомила “радісну” новину – з нового року підвищується ціна за оренду. Вона також пообіцяла надіслати офіційний лист, де зазначатиметься, що у нас є два місяці на прийняття рішення – залишатися і платити більше чи шукати нове житло і з’їжджати. “Офіційним” листом виявився написаний від руки папірець російською мовою (наші орендарі родом з Донбасу) без жодного нотаріального посвідчення чи бодай якоїсь печатки, цей “документ” просто дублював усе, що ми вже почули під час телефонної розмови.  

Можливо, ми і погодилися б на ці умови. Та квартира дійсно стала для нас замала. Район тим часом обживався, усі квартири, які роками пустували, продалися і людей навколо стало забагато. Машину тепер припаркувати було ніде, нічних “фешт” з гучною музикою, які влаштовували мігранти з африканського континенту, – все більше. Тож вибір саме для нас був очевидним – шукатимемо нове житло.

Наше місто ми одразу ж відкинули. Ціни тут були непомірно високі, і навіть нове метро не рятувало ситуацію. Почали шукати щось на околицях Порту. І знайшли спочатку затишну квартиру за двадцять хвилин від великого міста. Саме містечко також було досить компактним, мало парк, кілька шкіл та супермаркетів і навіть невеликий торгівельний центр з безліччю вакансій на роботу. Умови були ідеальними, кухня – величезною. Не було лише балкону, про який я постійно мріяла після нашого переїзду в Португалію. Та навіть на це ми закрили очі, бо квартира дійсно сподобалася.

Однак, все сталося не так, як гадалося. Ми вже внесли завдаток, щоб зберегти за собою місце, але хазяйка раптом “дала задню” і сказала, що передумала. Оскільки офіційних документів підписати ми не встигли, то втратили і завдаток, і віру в людей, і омріяне житло – все за один день.

Я вже опустила руки і не хотіла більше нічого шукати, готова погодитися і на підняття ціни за нашу оренду. Але мій чоловік був налаштований серйозно і таки знайшов для нас ще кращий варіант.

Цього разу квартира знаходилася у невеликому місті на півночі від Порту, куди можна було за п’ятнадцять хвилин дістатися потягом. Район був спокійним і затишним. Наше нове житло розташовувалося неподалік від центру, поруч зі школою та великим супермаркетом. До всіх потрібних локацій можна було дістатися пішки, що нас дуже влаштовувало. Ціна була такою ж, як хотіла наша попередня хазяйка, однак, кімнат у новій квартирі було на одну більше. А отже наш син-підліток міг вже мати власний простір. Ба більше, тут був омріяний мною балкон з видом на місто. Аргументів погоджуватися на переїзд вистачало.

Орендодавці теж виявилися зговірливішими за попередню “бізнесменку”. Документи ми підписали одразу ж, завдаток дали теж. Тож у нас був тиждень на пакування речей. Свою хазяйку ми теж “ощасливили” новиною про завершення “плідної співпраці”. Вона, скоріше за все, зовсім не образилася. Адже, як ми потім дізналися, після нас здала квартиру в оренду по ще вищій ціні, яку пропонувала нам. Так що ми усі в результаті залишилися задоволеними. 

Переїздити вирішили до нового року. За два дні до свята я, у свій день народження, повзала з ганчіркою по новій квартирі, намагаючись підготувати житло до переїзду. А саме перевезення наших речей залишили на тридцяте грудня, орендувавши для цього великий бус.

Ми були в шоці від того, скільки ж речей, меблів та побутової техніки нам вдалося накопичити за сім років. Дещо довелося залишити, дещо викинути, але більшу частину речей перевезли з собою. А все ж починалося з трьох валіз…

Переїзд випав на другу половину дня. Я метушилася квартирою, квапливо пакуючи залишки речей, а син допомагав спускати сумки ліфтом униз, де мій чоловік грав у дорослий “Тетріс”, намагаючись помістити все це у одне авто. Важче було з побутовою технікою: пральною машинкою, холодильником, біговою доріжкою. Ці речі були надзвичайно громіздкими та важкими і ніяк не хотіли поміщатися у ліфт. Все ж нам вдалося таки засунути всі речі до нещасного буса і о дев’ятій вечора виїхати в новому напрямку. 

Та кумедія почалася вже по приїзду. Адже квартира знаходилася на четвертому поверсі. БЕЗ ЛІФТА! А отже все, що ми щойно спустили з сьомого поверха, мало тепер піднятися на четвертий. Нагадую: БЕЗ ЛІФТА! Ба більше! Коли ми підняли першу партію коробок нагору, синові стало зле. У нього піднялася температура – як результат стояння на протязі під час погрузки. Тож всі інші речі довелося з чоловіком тягати вдвох.

Десь на одинадцятий спуск за черговими сумками ми побачили нашу нову сусідку. Бабці було років сімдесят з копійками. Ми чемно привіталися, а вона запитала, чи потрібна нам допомога. Ми може й відмовилися, та сили нас вже давно покинули. Тож ми з радістю прийняли її пропозицію, гадавши, що вона допоможе перенести декілька неважких коробок. Та як же ми здивувалися, коли бабця раптом почала тягти на другий поверх частини меблів, сумки та мілку побутову електротехніку. Ми, все ще в легкому шоці та захваті від її ентузіазму, лише бігали з другого по четвертий поверхи, забираючи звідти все, що сусідка принесла. На наш подив, ми ледь встигали за енергійною бабцею, однак, справа тепер пішла швидше.